Від першого класу – до діамантового весілля
Від першого класу – до діамантового весілля
02-02-2016
Цікаве

 

У січні минуло 60 літ, як Марія Іванівна та Дмитро Васильович ЗУЗЯКИ з Красника 
живуть у парі
Не думали, що стануть парою
айшовши у перший клас Ільцівської школи, вони не думали, що стануть парою на все своє життя. Марічка Тимофійчук – чорноока, кучерява, кругленька дівчинка – сіла за першу парту і відразу сподобалася спокійному, білявому хлопчику, який сів позаду – Дмитрикові Зузяку. Так вони провчилися разом чотири роки, які їм запам’яталися тим, що змінювались панівні країни. Марія Іванівна розповідає: «Прийшла Польща – вчились по-польськи, прийшла Німеччина – вчились по-німецьки, прийшла потім Росія – вчились по-москальськи. Але Україна завжди була рідна, одна. Змінювались влади, але Господня влада вічна». 
Марія рано залишилась сиротою: без тата – у 9 років, а без мами – в 13. А ще у неї була молодша сестричка Катерина, за якою потрібно було клопотати. Дівчата не опустили господарки, працювали, як дорослі, бо Б’єндзюки і Шірбани – то були в Краснику великі ґазди, Соколовського сини, і не можна було осоромити свій рід. 
 
Дмитро сподобав Марічку, а вона бачила в ньому тільки друга
Дмитро зростав у повноцінній сім’ї. Був старшим сином, а потім народились сестричка Ганнуся та менший брат Микола, якого у 24 роки отруїли дівчата. Тато, Василь Дмитрович, працював бригадиром будівельної бригади, був хорошим столяром, а також фельдшером від худоби. Мати, Марія Миколаївна, була домогосподаркою. Батьки вели велике господарство і Дмитрик, як старший син, завжди в усьому допомагав – так і прищепилась йому любов до худоби. Пізніше, коли виріс, пішов працювати кіньми у лісокомбінат, на лісосіки. Марічка працювала бібліотекарем у Верховинській середній школі, а згодом – контролером на маслозаводі. Руки Марії не боялись ніякої роботи. Вона гарно пряла, в’язала, ткала, а вишивала – одна радість! Її роботи є в Польщі, Москві та в різних куточках України. На її вишитих рушниках одружувались їхні діти і внуки. 
Дмитро поїхав на службу до війська аж на Камчатку. Проїхав усю Росію, із заходу – до сходу. Залишилась Маріїна сестра Катерина жити під Кринтою, у батьківській хаті, а Марія пішла в Підкостричу, в Містечко, в родинний Шірбанівський будинок, який був зроблений тільки від сокири, а до решти потрібно було докласти рук. Дівчина ніколи не боялась будь-якої роботи, а на допомогу все приходив сусідський парубок Дмитро, який приїхав з армії. Багато хлопців сватались до Марічки, та вона все віджартовувалась. Дмитро це все бачив та відговорював Марічку від хлопців, бо давно вже сподобав її, але вона бачила в хлопцеві тільки друга. Батьки підсватували Дмитрові дівчат, та він тільки віднікувався. 
Марічка була острої вдачі, бо мусіла сама про себе дбати, щоб хтось не образив сироту, тай виробила таку стратегію для самозахисту, чого не скажеш про Дмитрика – спокійний, прихильний, лагідний. 
Дмитро грав на цимбалах весілля, колядники, толоки, а Маруся вміла гарно співати і танцювати. Пішла одного разу Марія на річку з подругами купатися, а ті – давай, підколювати слівцем за Дмитра. Задумалась Марія. Почала ліпше придивлятись до Дмитрика. Марійка любить чистоту, охайність, невтомну працю, а що не піддавалось її рукам – запрошувала Дмитра. 
 
Марусине серце розтануло
Одного разу, після чергової допомоги в господарстві, Дмитро сказав, що хоче тут залишитись господарем і просить Марусиної руки: «Нам уже по 25 років, ми вже взмозі створити свою сім’ю». Такі були переконливі його слова та стільки ласки і любові було в його очах, що її серце розтануло. «Ти знаєш: я – сирота, бо ворог убив мого тата, а мама померла від горя. Потрібно йти просити руки до моєї родини». Не гаючи часу, на другий день Дмитро пішов до Маріїної рідні, яка з радістю його прийняла. Потім пішли до Дмитрових батьків і вирішили, на який день призначити весілля, яке відгуляли у батьківській хаті. Розписались у ЗАГСі в січневі дні, у люті морози, але гаряча любов зігрівала молодят. 
Почали організовувати колгоспи. Молоді сім’ї у селах відразу записували до колгоспу, інакше не давали землю, яку відібрали. І Марія з Дмитром не були винятком. Оскільки Дмитро любив худобу, то пішов працювати: літом – на полонини, а зимою – в коровниках доглядали худобу. І пропрацював так 37 років. Останні три роки працював черговим в автопарку того ж колгоспу «Карпати». Марія сапала ділянки, виготовляла сувеніри, доглядала дітей. 
 
Дітей виховували словом і ділом
Через рік після одруження у сім’ї Зузяків травневого дня народилась донечка Валентина. Рівно через рік народилась друга донечка – Маруська, а ще через рік, теж весняної днини, народилась третя дочка – Ганнуся. Сім’я чекала на продовжувача роду. І вересневої днини народився мізинчик Івасик. 
Пальцем ніколи Дмитро не торкнув своїх дітей, повчав словом, ділом, і росли діти такими, якими хотів їх бачити батько. Дали усім освіту. Валентина та Марія закінчили кулінарне училище, Ганнуся – Рогатинський технікум, Іван – профтехучилище широкого профілю, а потім ще і ще здобував різні професії. Валентина теж згодом закінчила Сторожинецький лісогосподарський технікум. Вони обоє з братом Іваном пропрацювали по 17 років у Верховинському лісокомбінаті. 
Працювала Валентина Дмитрівна інспектором, економістом відділу праці, головним бухгалтером лісництв. Потім перейшла працювати у територіальний центр соціального обслуговування, де працює і зараз. Марія Дмитрівна працювала завідувачем АВМу та старшим кухарем у колгоспі «Карпати». Ганна Дмитрівна працювала у сувенірному цеху пакувальником. Іван Дмитрович – трактористом, кранівником, пильщиком, будівельником.
 
«Багато пережила сім’я наша, – 
розповідають Дмитро та Марія. – Були хвилини великої радості та великого горя. Ми подружили всіх чотирьох дітей, поробили їм гарні весілля. Від дітей дочекались 9 онуків. У дочки Валі та зятя Юрія Ілюків народились Юлія та Богдан. У внучки Юлії та Дмитра Потяка у Зеленому народились троє  правнуків: Жанна, Степан та Юрчик. Від онука Богдана з Іринкою цих морозних днів чекаємо правнука. 
У дочки Марії та зятя Володимира Бойчуків народились Мироська і Вася. У внучки Мирослави та її чоловіка Дмитра Брустурського народились три сини-соколи: Денис, Станіслав, Остап. Онук Василь Бойчук з Іванкою народили нам дві правнучки – Маргариту і Софійку.
Наш син Іван Зузяк з невісткою Марією, які живуть у Верховині, мають п’ятеро дітей: Іванка, Андрійка, Любочку, Маруську і Оксанку. Онук Іван з Оксанкою народили нам правнучка Денисика. У Любочки та Васі Шарабуряків народилась Вікуся. Від Марусі з Василем Степаком та від Оксанки з Іваном Семйоном теж чекаємо незабаром правнуків. А наймолодший Андрійко ще не одружений і ми молимось за його добру долю. Так шо від нас двох пішло четверо дітей, дев’ятеро онуків, десятеро правнуків, а за четверо правнуків просимо Бога, щоб мирно цього року народилися. 
Смуток маємо, що втратили своїх батьків, брата. А найбільший смуток маємо, що втратили донечку Ганнуську, яка в молодому віці через страшну хворобу залишила цей світ. Ганнуся з чоловіком Василем Стефанишиним не мали дітей. Також ми втратили чотирьох онуків і трьох зятів. Пережили важку війну, бачили Голодомор. Народились в одному тисячолітті, а живемо в другому. Перейшли також із одного століття в інше. Наші предки жили довге життя: від 95 років до 114, і, видно, нас Бог теж благословив. 
Ми радіємо весіллям своїх онуків і просимо Бога ще діждати правнукам бути на весіллях і діждатись предчіт. Старші наші правнуки вже школярі: Денис навчається у 7 класі Красницької школи, а Жанна – у 5 класі Зеленської школи. Всі наші діти живуть у Верховинському районі і часто нас відвідують, за що ми щиро молимось і дякуємо господу Богу. Тільки Богдан зі своєю сім’єю живе у Києві, а Любка з сім’єю – в Івано-Франківську, і не мають можливості часто нас відвідувати. Але ми спілкуємось по телефону. 
Ми росли при свічках, каганцях, потім була лампа і фонарі. Електричне світло до свого будинку ми провели в березні 1972 року. Технічний прогрес змінювався на наших очах. З коней, з фіри ми пересіли на машини. В той період, коли ми росли, то з захопленням дивились на ровер, а тепер не дивуємось з космічних досягнень. Біжимо до комп’ютера хто перший добіжить: дід чи баба, щоб поспілкуватися з онуками та правнуками. Ми дякуємо Богу, що прожили таке різноманітне життя. Відпочивали на багатьох курортах на всій території України. Здоров’я інколи підкачувало нас, ми перебули важкі операції». 
«Я у 85 років маю ще всі зуби», – каже Дмитро Васильович. 
«А я ще не обрізувала свої коси», – каже  Марія Іванівна.
 
Зустрічали гостей посивілі «молодята» 
Сьогодні свято на присілку Містечко у Краснику. Лунають щирі вітання ювілярам, які 85 років прожили на світі у своєму улюбленому селі Красник, а 60 з них – у шлюбі. Познайомились Дмитро з Марією у 7-річному віці, а нині святкують діамантове весілля, і кажуть: «Цього року уже в нашого сина Івана з невісткою Марією ювілей – 30 років, як одружились». 
Живі квіти несуть гості в ці морозні дні у щасливу оселю чотирьох поколінь. Згадує подружжя ювілярів, як колись розділяв їх Черемош, бо Марічка жила на однім березі, а Дмитрик – на другім, але судилось їм прилинути до одного берега і потекти широкою річкою свого життя. Неодноразово приходили студенти брати в них інтерв’ю. Неодноразово своїм досвідом вони повчали дітей та онуків. Неодноразово сім’ї, які прожили в шлюбі кілька років, і ті, котрі тільки створили сім’ю, брали у них уроки. Ці поважні ґазди села, з яких брали приклад, стояли на порозі своєї нової хати, яка побудована у власноручно вирощеному саду, і вітали свій рід. 
Мудрим поглядом, доброзичливою любов’ю, щирим серцем зустрічали гостей посивілі молодята. 
Буде Зузякам 100 років і, з Божою допомогою, відсвяткують 75-ту річницю у парі – коронне весілля. Свята любов, злагода, мир, добро, щира довіра, взаємоповага цієї сім’ї, цієї ювілейної пари, дякуючи Господу Богу, нехай діамантами цвіте ще до 100 років.
 
Людмила Зузяк
 

 

Переглядів - 91
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: