Наш захисник Віталій Готич: «Зможемо захистити Україну!»
Наш захисник Віталій Готич: «Зможемо захистити Україну!»
30-06-2016
Політика

Понад сотню верховинців було мобілізовано, котрі з честю боронять  цілісність та суверенність України від російського окупанта, найманців-бойовиків і сепаратистів
Командир відділення та БТРу, старшина Віталій Васильович Готич (Жигун) із Криворівні вже рік і два місяці служить у Збройних Силах України в «11-у батальйоні «Київська Русь», дев’ять із них провів безпосередньо на першій лінії оборони в зоні АТО, захищаючи Україну.
Ще більшої поваги та шани заслуговує тому, що є найстаршим військовослужбовцем із району, котрий із честю прийняв повістку та, не вагаючись, пішов до війська під час п’ятої хвилі мобілізації. Цьогоріч у листопаді святкуватиме 55-річчя.
Днями Віталій Васильович приїхав додому, у відпустку, на 20 днів. Як виявилося, йому не вистачило всього двох днів, аби вийти на «дембель» із четвертою хвилею мобілізованих. 
Коли зателефонував до Віталія Готича і попросив зустрітися, вояк не одразу погодився. Вагався, чи варто розповідати свою історію, адже зовсім не вважає себе якимось особливим, чи тим паче, героєм, але згодом зголосився розповісти про солдатські реалії. Повідав боєць про побут, які відчуття виникають під зливами «градів» та дитячі малюнки, які вселяють надію і дають силу на подальшу боротьбу. 
 
«Я зробив свідомий вибір»
– Як тільки приїхав у відпустку, – розпочав нашу розмову Віталій, – не минає і дня, коли питають: «За що ти там стоїш, що це тобі дає? А скільки там платять?». Такі слова найбільше ранять душу кожного військового, коли люди не розуміють і вважають те, що відбувається на Сході – це гра. Та не заради грошей туди ішов. У мене, як і в більшості побратимів, були різні можливості, але тоді зробив свідомий вибір, бо розумів – треба захистити державу. Хочеться, щоби такі люди хоч один день побували на передовій. 
Ми вже так віддали Крим. Це все одно, що хтось прийшов на чужу присадибу, почав ґаздувати і поставив господаря перед фактом, що ця частина подвір’я тепер його. Уявляєте реакцію і дію господаря? Як він боронитиме свою землю? Так само там маємо захистити Україну і витіснити ворога за межі держави, а для цієї мети маємо стати одним цілим, а не розводити пусті балачки. Ми ж, бійці, давали присягу на вірність Україні, цього й дотримуємося. Невже хтось вірить, що якщо ми віддамо Донеччину й Луганщину, то москалі завтра не прийдуть в інші області? Тоді боронитися буде пізно. Слава Богу, що війна сюди не дійшла і вірю – не дійде. З часом і там буде порядок. Хочу, щоби наступні покоління жили краще, аніж ми. Маю сина і внука, котрий народився в Іспанії, і каже, що «твердий українець та хоче жити в Україні – мирній». 
Наші діди-прадіди воювали та відстоювали ціною свого життя Україну. Прикладом цього є УПА. Наприклад, мій тесть, Іван Палійович Грималюк колишній вояк УПА. Маючи 92 роки, каже, що «якби міг, то хлопцям хоч би картопельки чистив, аби лиш помогти».
Тепер наша черга захистити свою державу та показати російському агресору раз і назавжди, що з Україною та її народом потрібно рахуватися. Україна була, є і буде. 
Рішення піти до війська Віталій Васильович прийняв, коли вперше побачив хлопців, які були у Криворівні під час реабілітації. Навіть дружині Ганні сказав: «Буде повістка – одразу піду служити». Дружина ці слова сприйняла несерйозно, бо чоловік хворів. Як таку людину медкомісія пропустить до війська?
 
Коли отримав повістку, дуже хвилювався – чи зрозуміють його? Тому й ретельно від усіх приховував, що йде служити. Та, зрештою, все обійшлося без істерик та ультиматумів. Хоча Ганна телефонувала до комісара у Косів, «як так можуть узяти хворого до війська і чи можна щось зробити, аби чоловік уникнув цього?». Але Віталій уже отримав бойову повістку. До останньої години про рішення Віталія не знали навіть сусіди та друзі, бо заборонив дружині про це розповідати. Ганна зробила один виняток – зателефонувала сину Володимиру в Іспанію. 
 
Три місяці в Старичах – за стандартами НАТО
В «учебці» у Старичах мобілізовані проходили нелегку підготовку. «Спочатку – ретельні навчання на Яворівському полігоні, – пригадує Віталій, – де нас готували американські інструктори за стандартами НАТО. Напевне, немає такої зброї, якою би не вчили нас користуватися, розміновувати міни – «розтяжки», протипіхотні, протитанкові, а їх там ворог залишив тисячі, надавати медичну допомогу в польових умовах. Це дуже стає у нагоді на передовій… До речі, американські волонтери подарували нам медичні аптечки, де, окрім усього необхідного для надання першої медичної допомоги, стоїть маленький «Кобзар», який перечитав повністю».
Зважаючи на вік Віталія Васильовича, то казали, що, швидше за все, на передову не потрапить. Та під час тренувань долав усі випробування. Молодь не витримувала, а йому, 54-річному, вдавалося. 
 
Коли доводилося долати марш-кидок на п’ять кілометрів зі зброєю, боєприпасами, у бронежилеті, то Віталій із вісімдесяти осіб прибіг восьмий, а половина, навіть, не перетнула фініш. На турніку у «бронику» підтягнувся п’ять разів. Із таких «витривалих» почали формувати роту розвідки, але підійшов підполковник і почав нас відбирати у роту штурмового призначення. Потім нас ще добряче поганяли на полігоні «Широкий лан». Як каже Віталій Готич: «Ці навчання не йдуть у жодні порівняння із радянськими. Нас за три місяці навчили того, чого не дізнався за увесь термін строкової служби в молодості».
– Нікуди правди діти, коли прийшов до армії, – продовжує співрозмовник, – забезпечення «шкутильгало», а нині все налагоджено на високому рівні: форма, і провізія є, а ще, повірте, є чим дати потужну відсіч, але мусимо дотримуватися мінських домовленостей та завжди перебувати у режимі очікування. Тільки, коли починаються масовані обстріли, а ворог під прикриттям підходить упритул, і командування дає дозвіл на відкриття вогню, отоді вже починається «спека», бойовикам доводиться несолодко. Завдяки таким відповідям вдається витіснити ворога з його позицій, а нам, відповідно, їх зайняти. Даємо таку відсіч, що ворог надовго стихає і розуміє, що ми налаштовані серйозно. Буває так, що вони звідти сигналізують і просять перемир’я та про можливість забрати своїх убитих.
 
«Міни збираємо, як гриби»
Найбільше зміцнюється дух, коли витісняємо сепаратистів і займаємо відповідну смугу. Підтримую постійний зв’язок із земляком із Буківця, з Мирославом Кознюком, який служить у артилерійських військах. Він вирахував, що ми за дев’ять місяців просунулися від наших початкових позицій вперед на 9 км 700 м. Звідка така точність? Бо артилеристи нас прикривають і мають точно знати, де перебуваємо. Наш батальйон відвоював близько 40 квадратних кілометрів. Тому люди мають знати, що даємо доброї «прикурки» ворогові.
Часто самотужки розміновуємо території. На кожній зайнятій полосі розміновували по декілька десятків протитанкових мін із «секретом». А цієї весни на грунтових дорогах збирали протипіхотні міни, як гриби. Сепаратисти просто накидали їх восени у грязюку чи зимою – у сніг, а з відлигою міни «повилазили» назовні. Це одна з багатьох різниць між нами: коли ми ставимо міни, то потім забираємо до останньої, а сепаратисти та російські військові їх просто залишають де-небудь. А від цього з часом гинутимуть мирні жителі. 
Щодо місцевого населення – приємно, що серед них стає все більше таких, котрі просять: «Женіть цих кацапів, цих москалів із нашої землі». Правда, є й такі, котрі ще можуть сказати: «Що тут бандери загубили?», але їх стає все менше, бо бачать, хто є хто.
«Проти нас стоять регулярні війська Росії»
От казали – ОБСЄ, а там 70 відсотків були представники Росії. Як тільки вони їхали, то стовідсотково за дві-три години проводилися обстріли і, що важливо, з дивовижною точністю. Тепер трохи інакше, бо є більше іноземних представників. Вони просять фіксувати усі снаряди, міни, ракети чи, точніше, їх залишки після розривів, аби було підтвердження порушення миру зі сторони сепаратистів. От попередні «місії» із російською більшістю на це не звертали уваги.
Військовим завжди приємно, коли приїздять волонтери, а найбільше – коли прибувають із рідного району. Висловлює вдячність усім людям, які жертвують військовим усе, що можуть. І хоч Віталій – єдиний у батальйоні з наших країв, проте волонтери з нашого району приїжджали й заради нього одного. Часто телефонували та питали, що йому придбати та чим допомогти. Як каже військовий, «з такими помічниками ніяке лихо не страшне, коли ти знаєш, що є люди, які допомагають. Це дуже підбадьорює».
– Я звик, – продовжує Віталій Васильович, – що на фронті весь час щось зривається, свистить, стріляє, потрібно завжди бути готовим до найгіршого, а вдома – виходиш надвір і чуєш тишу. Переживаю за моїми друзями, що там залишились. Коли їхав у відпустку, вже за кілька десятків кілометрів уже не відчувається зовсім війна – тихий та щасливий світ. На фронті кожен знає мету і завдання. Росії вигідна ця війна. Окупант, як тільки може, викачує ресурси з українських територій, а ще випробовує на нас нову зброю. Раніше перед нами стояли «козаки», «кадирівці», трохи місцевих, а сьогодні – це, в основному, регулярна армія Росії. Не з чуток знаємо про представників різноманітних військових спецшкіл нашого східного сусіда, котрі приходять на український Донбас здавати іспити.
 
Спартанські умови – не біда… 
 
Найпоширеніше запитання, яке цікавить кожного – в яких умовах живуть бійці?
– У польових умовах із постійною загрозою обстрілів не до розкошів і зайвих зручностей. Раніше була перевізна лазня, але із зрозумілих причин поки що не приїздить на передову. Кухня також у тилу, за півтора кілометра від нас, тому готуємо самі. Намагаємося з тих продуктів, які постачають тилові служби і волонтери, готувати страви. Формою, взуттям, продуктами харчування забезпечені. Якщо хтось каже, що все погано, то це повна неправда.
 
Чого правду таїти – проблеми можуть виникати через вживання алкоголю. Хтось не витримує нервового навантаження, а хтось уже таким прийшов. Тоді отримують суворе покарання, за пияцтво можуть позбавити й частини зарплати. Хоча пригадав мій співрозмовник і приклади перевиховання за козацькими методами, після яких любителі чарки забувають про неї. До речі, варто сказати, що Віталій Васильович алкоголю в жодному його вигляді не вживає з часу отримання повістки і, як стверджує, саме тверезе мислення рятує в багатьох небезпечних ситуаціях.  
 
 
Сила молитви рятує українських вояків
Переглядаючи фронтові світлини та відеозйомки солдатських буднів, особливо вразило відео після одного з обстрілів позицій наших військових російськими «градами» та «касетами» у березні цього року, яке відзняв побратим Віталія. Побачивши вщент знищені автобуси, автомобілі, випалену землю, виникло запитання: «Чи багато загинуло?». У відповідь почув: «На щастя – ні, бо усі встигли заховатися у залізобетонні бліндажі. Залишилися цілими БТРи, бо перебували на позиціях. Але незвичайним є те, що на тут стояв хрест, а під ним – статуетка Матері Божої. Вибухові хвилі його не зруйнували і вогонь не дійшов, хоча навкруги все згоріло». І справді, на відео видно, як невидима аура не допустила вогонь до хреста. А за кадром чути голос: «Усе ж таки є Бог!».
Як каже Віталій, «у такі миті навіть атеїсти починають вірити в Бога і часто просять подзвонити до священика у село, аби помолився за нас. Знаєте, саме сила молитви людей рятує нас від біди».
 
Моральна підтримка додає наснаги
Несподіваний сюрприз Віталію влаштували односельці, коли приїхав додому у відпустку і вийшов опівночі у Криворівні на зупинці «Під соснами».
– Крім дружини мене зустрічало багато односельців, сусідів, серед яких були й сивочолі люди похилого віку, – трепетно згадує співрозмовник. – У руках тримали синьо-жовті прапори, квіти. Дуже приємно і зворушливо було чути у виконанні зустрічаючих Держаний Гімн, який котився над сплячим селом, тихими горами і зливався із шумом Чорного Черемошу. У такі хвилини розумієш, що хочеться жити і недаремно ризикуєш життям.
Дуже вдячний усім сусідам, односельцям, жителям району, волонтерам за посильну допомогу. Вона підбадьорює, додає сил та по-домашньому зігріває. Щодня перечитуємо дитячі листи. Маю лист від Микити з Горлівки, який тепер проживає в Києві. Дитина дякує за захист, бажає повернутися з перемогою, але найголовніше – живим і неушкодженим. Чи лист від 84-річної бабусі Таїсії з Летичева, яка пережила Другу світову війну і бажає: «Не падайте духом, тільки сильні духом перемагаютьВив’язала і прислала вовняні капці. Привіз їх додому, щоб вони мені потім на згадку були, гріли не тільки ноги, а й душу.
Знаю – важко сьогодні, але не припиняйте цю допомогу, вона морально підтримує вояків! Хочу попросили всіх верховинців не втрачати надій на перемогу. Вірити у майбутнє. Адже без цього всі наші втрати і жертви, що принесло наше суспільство за останні два роки, будуть марними. Тільки так, спільними зусиллями, зможемо досягти перемоги. 
Іван Зеленчук

Переглядів - 1
Обласні новини
17.08
Другий Спас - Яблучний

 19 серпня Преображення Господнє 

15.08
День археолога

вологість:

тиск:

вітер: