Криворівня притягує
Криворівня притягує
08-11-2016
Культура

Гуцульщина поповнилася новою сім’єю Назаренків: бійцем АТО Олександром       і волонтеркою Вірою
Важко усвідомлювати, але якби не Революція Гідності, війна на сході України, Олександр із Вірою, напевне, ніколи би не зустрілися. Чоловік і надалі працював би в рідному Харкові, виготовляючи індивідуальні меблі, а Віра практикувала би психологію на Тернопільщині. Події на Майдані сколихнули, а, краще сказати, назавжди змінили їхні життя. Не знаючи ще тоді одне одного, пара почала вносити свою лепту в переломний момент країни, відстоюючи громадянську позицію.  
– Під час розстрілу Майдану в мене розривалася душа: «Чим я можу допомогти хлопцям?» Цей період вимагав від кожної людини свого прояву як громадянина України. І так вийшло, що я стала волонтером, – розповідає Віра. – Коли розпочалася війна, пішла працювати із сім’ями загиблих атовців. Це була триденна реабілітація для сімей, наприклад – відпочинок у санаторіях. Я знала все про загиблих, їхні сім’ї. Складалося таке враження, що ми знайомі з дитинства. Багато жертв у нас було і з батальйону «Айдар». Потім приєдналася до проекту «Творча Криївка», і вже там мене познайомили з моїм майбутнім чоловіком Олександром. Взагалі, наша історія знайомства досить містична, багато було випадкових зустрічей (хоча, насправді, в житті нічого випадково не відбувається!). Можливо, колись про це напишу книгу.
З початком військових дій на Сході, формуванням добровольчих батальйонів вкотре свій громадянський обов’язок вирішив здійснити Олександр Назаренко. Першим таким вирішальним кроком був вступ до лав батальйону «Донбас». За місяці війни за Олександровими плечима опинилися Попасна, Курахово. Кінцевою точкою військового життя став Іловайський котел, під час виходу із якого чоловік разом із побратимами (120 осіб) потрапив у полон до ворога.  
«Під час Майдану, черпаючи події із телевізора, всередині щось тьохкало: поїхати чи ні? – розповідає атовець Олександр. – У Київ я потрапив наприкінці Революції Гідності, тоді вже стихали проливні бої. Потім повернувся у Харків. Містами ходила пропаганда, ніби політики створюють свої добровольчі батальйони. Час від часу здзвонювався із хлопцями з Майдану і вони розповідали, що вже воюють. Потім побачив рекламу добровольчого батальйону «Донбас» і вступив: спочатку було навчання у Києві, а звідти нас кинули на Схід. Це була найперша хвиля.
 
Що стосується нашого спорядження, то волонтери нас непогано зібрали: каски та взуття – американського й німецького виробництва, форма «мультикам». Зброю надала Нацгвардія, хоч уже і застарілу, за нинішніми європейськими стандартами.      
Ми всім були забезпечені. До Іловайського котла постійно приїжджали волонтери. Привозили навіть речі спортивного характеру (і то зовсім нові, з хороших магазинів). У Попасній навіть був надлишок продуктів харчування, ділилися їжею із нацгвардійцями та мирним населенням.  
Коли в Іловайську зробили «зелений коридор», два екіпажі Збройних сил України прикривали нас своїм життям, вони – справжні герої! Та нас взяли в полон. У тилу ворога ставлення було різне. На щастя ми потрапили до їх рук великим «кістяком», тому агресія сепаратистів розповсюджувалася на всіх. Звісно, що найбільше попадало офіцерам, які «засвітилися» в інтернеті зі зброєю. Плюс до того – відбувався великий злив інформації: ворог знав наші домашні адреси та, навіть, ідентифікаційні коди. Особисто мені перепали «пинки». Та найбільше «давили» психологічно – першого ж дня заявили, що всіх розстріляють. Було і таке, що наші їм прислужували, здаючи своїх. 
Місцеве населення насторожливо відносилося до української армії. Коли ти їм роздаєш їду – ти хороший, але їхні погляди говорили про протилежне. Були серед місцевих коректувальники вогню – як серед чоловіків, дідів, так і серед жінок. Такий собі «закулісний шепіт». Та були й такі, що підтримували. Особливо помітним це стало під час полону, коли вони словами могли підтримати чи попередити».
Після чотиримісячного полону Олександра з іншими побратимами 26 грудня 2014 року обміняли і він повернувся до Харкова. Щоб відволікти себе від минулого, боєць знаходив підтримку в матері та друзів у Києві. А згодом побратим Валентин запросив Олександра відвідати «Творчу Криївку», після чого його опорою стала Віра.
Тепер Віра й Олександр, уже як сімейна пара, оселилися у Криворівні на присілку Грушівка. Купили невеличкий будинок, із подвір’я якого, розкривається чудовий краєвид на річку та на «скелю Грушевського». 
Молодята зізнаються, що відчувають себе у Карпатах «як риба у воді». І навіть встигли подружитися з новими сусідами, які за короткий період їхнього проживання багато допомогли парі, і що незвично для молодят – безкоштовно. Велику подяку за підтримку подружжя висловлює священикові Івану Рибаруку.
– Мене приємно здивувало, що традиції у Криворівні й досі збереглися, а, головне, – люди хочуть їх зберегти. Це колосальний плюс! Наприклад, на Сході України до церкви ходять більше для показухи, а тут – для душі. І це видно з того, скільки людей приходять на недільні Богослужіння. Якщо на Сході в церквах ви побачите, в основному, людей пенсійного віку, тут приходять цілі сім’ї. А це вже свідчить про певний духовний стержень, – каже Олександр.
Перш за все, у ближчих планах подружжя – відремонтувати дім. А оскільки в пари з’явилася ще одна батьківщина, одну із кімнат будинку планують оформити в гуцульському стилі: вишиті рушники, ліжники, килими. З приходом весни облаштують подвір’я, де зможуть писати вірші та картини, бо обоє – творчі особистості.
_
Іванна Петрусеняк

 

Переглядів - 1
Обласні новини
25.06
25 червня 2017 року, о 11-00 год., на спорт-арені «Черемош» та на Співочому полі селища Верховина, відбудуться спортивні змагання та молодіжна розважальна програма з нагоди відзначення Дня Молоді, Олімпійського Дня та Дня Конституції України.

Програма свята

25.06
День митної служби України

23.06
На Прикарпатті знаходиться неймовірне озеро з абсолютно прозорою водою (фото)

 

вологість:

тиск:

вітер:

Музична Вишиванка?
Всього проголосували - 5