Василь Зеленчук: «Сонети – це і поезія, і математика»
Василь Зеленчук: «Сонети – це і поезія, і математика»
25-11-2016

«Игрецка зґарда», «Божі пацирки», «Дідова порція»... – так називаються цикли сонетів, за створення яких Василь Зеленчук із Криворівні недавно став лауреатом премії імені Ярослава Дорошенка. Деякі з них увійшли до книжки «Карпати на трьох», презентація якої відбулася у Криворівні відразу після Форуму книговидавців у Львові, де ця книжка отримала спеціальну відзнаку секретаря Форуму Богдана Тихолоза і презентації якої збирали чималі аудиторії.
«Карпати на трьох» – це книжка, сторінки якої розділили між собою три поети-сонетарі: лауреат Шевченківської премії Петро Мідянка із Закарпаття, викладач філологічного факультету Львівського університету Назар Федорак та добре нам усім знайомий Василь Зеленчук із Криворівні. Напевне, дехто цю книжку вже і бачив, а, може, вже й читав. Хочч вірші і належать трьом авторам, та укладені у книжці так, що читаєш їх – наче великий сувій домотканого полотна розгортаєш. Кожен з авторів мовить своїм голосом і про своє – а воно звучить так нерозділимо, як добрий хор. А втім, читайте і пересвідчуйтесь, та насолоджуйтесь, набувайтеси при поетичнім столі разом з авторами. Єдине – не пропустіть передмови, бо в тих її кількох сторінках, як каже Василь Зеленчук – 70 відсотків усієї книжки. А я скажу інакше: там цікава історія її появи на світ, яку з не меншим, ніж у поетів, літературним даром оповідає Ростислав Чопик.
 
-Під час презентації вашої збірки у Криворівні, ти завдячував своїм батькам за дар творчості і згадував про книжку «Сузір’я Курки», головною героїнею якої є твоя мама. А мені здається, що творче коріння у вашому роду сягає набагато глибше: до діда і баби, прадіда..., і ще далі... 
– Коли у школі діти вчать біографію якогось письменника, то переважно дізнаються, що у кожного з них тато був дяком або писарем, а дитина виховувалася на маминих або бабиних співанках. Воно, справді, все якось само собою передається. Кємую, єк малим сидів у діда на печі, а до діда зчєста приходили нанічь діди з верьха, бо їм дуже делеко було йти, і слухав їх бесіди. Я тепер майже нічого не пам’ятаю з того, що вони говорили, а тоді це було дуже цікаво: воно тебе у якийсь такий світ заводило... І хоч розмови ті я забув, але в душі залишилося щось таке... 
Стосовно книжки «Сузір’я Курки», то не тільки мама там фотографувалася. У книжці є кілька родинних фотографій, у яких закладено щось набагато більше. 
– Коли у тебе з’явилося бажання щось римувати і коли ти відчув себе поетом? 
– Якщо по-правді, то я ще й тепер не зрозумів, що я поет. Хоча мені про це почали казати багато людей. 
А коли я почав римувати?.. Недавно у своєму, ще шкільному, архівчику я знайшов характеристику, яку мені видали у Криворівнянській школі, коли я поступав у Коломийське педучилище. Там було написано: «Пише вірші». Хоча мені здається, що тоді я віршів ще не писав. Це було першим натяком чи якимсь зобов’язанням це робити. Цю характеристику я знайшов якраз за день до того, як їхав до Львова на Форум видавців, де відбулася перша презентація книжки «Карпати на трьох». Почав пробувати писати вірші, коли вже був студентом, десь на першому, а, може, на другому, курсі. Переважно писав у поїзді, коли їхав додому чи до Львова. 
Перший раз на люди я читав свій вірш, коли було якесь святкування у музеї Франка, здається, у 2000-у році. Пригадую, що я кудись їхав велосипедом. То була гарна місячна ніч. Тінь від пам’ятника Іванові Франкові падала на вікно музею. На вікно саме тієї кімнати, у якій Франко жив і творив. Я вважаю, що то був мій перший серйозний вірш. Основна думка його така: чєс пройшов, а Франко крадьки зазирає у хату, ци ґазди ни видко? Бо лишиласи лиш тінь Франка тай Ивандюка (господаря хати – Л.З.). 
– Писати вірші – це бажання чи потреба... народити те, що настирливо стукає десь із глибини душі?
– Людина має потребу спілкуватися з іншою людиною. Наприклад, можна сказати «Вчора йшов дощ». А якщо я хочу інакше сказати?.. Воно в тобі сидить і десь мусить подітися. Буває, тебе два-три дні щось мучить і мучить. А коли напишеш, то вже ніби трохи легше стає. Поки знову щось не набереться. 
– Чи залежить майстерність написання віршів, їх висока проба від прожитого і пережитого? Чи вірші просто приходять і все? А чи це суґестія, навіювання? 
– Нещодавно, коли йшла мова про сонети, поет Любомир Стринаглюк сказав, що сонет – це поєднання форми, змісту і ритму. Тому я би сказав, що зміст – то мусить бути щось пережите, якийсь життєвий досвід, якісь враження, які тобі так глибоко запали, що колись вилізуть, або вже вихапуються. Форму не ми придумали. Є класичні віршовані форми і є, скажемо так, некласичні, які застосовують здебільшого сучасні поети. Ритм. Якщо ти навіть і не вмієш танцювати, але пару раз пішов у данец, то ти обов’язково відчуєш ритм. Якщо ти не вмієш писати, але ти начитався віршів, і в прозі можна десь виловити певний ритм, то воно до тебе прийде. А, може, то так, як у музикантів? Є музиканти, які мають дар від Бога і грають на слух, а є такі, що грають тільки по нотах. Це щось таке, що пояснити важко. 
– Цей рік для тебе був багатим на різного роду визнання твоєї творчості, на цікаві презентації, на нагороди і премії. Як ти оцінюєш все те, що відбувається останнім часом у твоєму житті? 
– Я навіть не знаю. Часом мені здається, що це якась гра. Сама ідея виникнення книжки «Карпати на трьох», яку ми видали з Петром Мідянкою і Назаром Федораком, є досить цікавою. Передмова, яку написав Ростислав Чопик, десь на 70 відсотків говорить про те, як книжка виникла. Але є ще й інші дивні речі, про які там не написано. В одному інтерв’ю Назар Федорак добре сказав, що ці вірші могли бути всього-на-всього записами у сімейні альбоми. Але згодом вони набули трохи іншої форми. 
Якщо говорити про все, що за останній час прийшло у моє життя, то ще два роки тому виникла ідея видати книжку. Хоча ніхто з нас трьох до цієї ідеї серйозно не поставився. Рік тому це почало виглядати більш-менш реально, на Форумі видавців ми зробили презентацію не книжки, а проекту «Карпати на трьох», який уже цього року втілився у книжку. Окрім того, позаминулого року, на фестивалі «Письменницька ватра над Черемошем», Євген Баран почав казати, аби я давав добірку своїх віршів до журналу «Перевал». Нарешті у Різдвяні свята цього року я подав добірку віршів «Дідова порція» у журнал «Перевал». І мені вже навіть було цікаво, що швидше вийде: книжка (тоді вже було точно зрозуміло, що вона буде), чи публікація у «Перевалі»? Першою була публікація у «Перевалі». 
Що стосується премії імені Ярослава Дорошенка – колишнього голови обласної організації Спілки письменників, дуже гарного письменника, мені доводилось чути його ще живого, як він читав свої вірші, а також його виступи дуже гарні, тепер я його творчістю ще більше зацікавився – то це для мене велика несподіванка. Ця премія присуджується у двох номінаціях: за збірку сонетів і за добірку (цикл) сонетів. Премію за найкращу збірку сонетів отримав поет із Рожнятова Любомир Гаврилів. А я дізнався, що також став лауреатом цієї премії, під час презентації нашої книжки в Івано-Франківську, яка проходила у рамках фестивалю «Покрова» імені Тараса Мельничука. А по дорозі додому з’ясувалося, що подання моєї кандидатури на цю премію зробив Василь Карп’юк – видавець книжки «Карпати на трьох». 
– Справді, так буває: якщо людина чогось дуже прагне, то воно начебто тікає від неї. А коли все відбувається легко і природно, як ти кажеш – у формі гри, то воно саме приходить до людини. 
– Напевне, воно так і є. Звичайно, що мені приємно, шо моє писанє виєвилоси ни гет пусте. 
Вчора зробив допис на моїй сторінці у Facebook Микола Савчук – чоловік, котрий розуміється на літературі, розуміється на Гуцульщині... і взагалі, мені виглядає, що людина, котра розумієтси на гуморі, на всему си розуміє. Мені направду було дуже приємно, коли я прочитав: «Читав смих ваші вірші. Крім того, що вони гуцульські, вони мають ще й літературну цінність». Я в принципі розумію, що таке художні образи, бо мушу це розуміти. Але збоку видко ліпше. 
– Бути поетом – це одне. А бути поетом-громадянином – ще інше. Яке місце у твоїй творчості займає патріотична лірика? 
– Я на патріотичну тему майже нічого не писав. Під час подій на Майдані у мене один за одним народилися три чи чотири вірші. 
На рахунок поета-громадянина, то громадянську, патріотичну позицію повинен займати кожен, якщо ти шануєш землю, якою ходиш, на якій народився. Незалежно від того, чи ти поет, чи тракторист, чи професор. Я люблю цитувати слова апостола Павла: «Будь вірний у тому, у чому перебуваєш». Якщо ти заліз у якісь такі ефемерні світи, то будеш про те і писати. А якщо ти живеш у суспільстві, серед людей, то тебе це мусить зачіпати так чи інакше. 
Стосовно самої поезії, то я, коли ще працював у школі, казав дітям, що є такі етапи росту письменника. У дитячому віці людина може писати про метеликів, зайчиків, квіточки і сонечко. Дуже добре, якщо і в дорослому віці людина про це пише, бо в нас дуже серйозно відчувається брак якісної дитячої літератури. Слава Богу, ця прогалина трошки заповнюється останнім часом. А в юному віці про що писати, як не про кохання? Добре і в дорослому віці вертатися до цієї теми, як колись Максим Рильський вертався. Той період у його творчості називався «Третє світіння». Це дуже файно. А згодом, не знаю вже в який час – у кожного по-різному, відбувається перехід до громадянської лірики. Хоча вважаю, що на громадянську тематику краще писати публіцистику. 
Питання покликання поезії в усі часи було предметом дискусії. Навіть у свій час Іван Франко дискутував з «молодомузівцями» про те, що поезія – для поезії, питання чистого мистецтва... Якраз у 20-30-ті роки, коли в Україні було дуже багато літературних напрямків і поетичних угрупувань, йшлося про те, чи бути «цілим чоловіком», як Франко, чи бавитися у різних закутках у свої різні фантазії? 
– Чи існує, на твою думку, таке явище, як гуцульська література? Адже дуже гарні вірші на гуцульську тематику пише Василь Шкурган, Ганна Ілійчук, дуже доречними є вкраплення гуцулізмів у поезії Оксани Зеленчук-Рибарук. І таких прикладів можна навести ще дуже багато. 
– Я би сказав, що існує гуцульська гілка в українській літературі. Добре, що вона існує. Вона має право на існування. Має свою історію. Згадаймо унікального Юрія Федьковича, Марка Черемшину, Петра Шекерика-Доникового, Онуфрія Манчука. Ми майже нічого не знаємо про літературу Рахівської Гуцульщини, а також про гуцульську літературу на території Румунії, окрім відомого нам Дмитра Коренюка. Серед сучасних гуцульських поетів мені таки дуже подобається Василь Шкурган. Чудесні вкраплення гуцульської лексики у Тараса Мельничука, Василя Герасим’юка, Параски Плитки-Горицвіт. Якщо зайти у магазин «Школярик» у Верховині, то бачимо, що є таки багато книжок місцевих авторів. І це спонукає говорити про гуцульську літературу. Звичайно, що якість змісту тих книжок різна, але важливо, що вони є. 
Також я би хотів наголосити на одній, дуже важливій речі. Аби вчителі у школі могли не боронити дітим говорити по-гуцулски. Ми часто говоримо про якісь геноциди, впливи чужоземних держав у той час, коли людина, котра покликана вивести дитину в люди, пробує рідне у ній вбити. Ну, як так можна? Вчитель повинен навчити дитину говорити по-літературному, писати по-літературному, але не загубити і гуцульське. А також дуже важливим є ніде не придушити і не приглушити талант. Якщо ми скажемо дитині: «Ти шо, не маєш шо робити?» або «Та це якесь пусте», то ми відразу уб’ємо в ній бажання. А якщо ми те писання їй трішки підправимо, щоби читачеві подати якісний продукт, то виховаємо у дитині розуміння того, що має бути поєднання змісту, форми і ритму. 
– Тобто ти вважаєш, що можна навчити писати вірші? 
– Я не кажу, що треба навчити. Хоча навчити можна. Колись у Києво-Могилянській академії були такі дисципліни як «Риторика» і «Поетика». Риторика – це було вміння говорити, а поетика – це вміння висловлювати свою думку на папері. Ці предмети базувалися на античній літературі. Були класичні форми, треба було риму вишукувати. І вчителі це в школі подають. Але я веду мову про те, що важливо не заглушити талант. Добрим прикладом цього є Орест Князький, котрий створив у Білоберізці дитячу літературну студію. Читаючи вірші тих дітей, видно, що думка – їхня, написана від сокири, але її поправила гимбликом людина, котра від цього розуміється. 
– Хочу ще раз повернутися до збірки «Карпати на трьох», яка є, як вважає Ростислав Чопик, твоїм «фортунним дебютом». І вона також є першою ластівкою видавництва «Брустури», яке спеціалізуватиметься на виданні книг про Гуцульщину і Карпати. 
– Це цікавий момент. Перша твоя спроба десь публікуватися виявляється і першою спробою у видавництві. Навіть вслухатися, як гарно звучить: видавництво «Брустури»! І концепція цього видавництва (про це говорив Василь Карп’юк) – видавати літературу про Гуцульщину і все, що по-гуцульськи написано. Навіть, якщо взяти видавниче агентство «Дискурсус», гілкою якого є видавництво «Брустури», то всі книги, які там видані, характеризуються не тільки якісною поліграфічною роботою, там є якийсь особливий естетичний смак. Кожна книжка, яка вийшла у тому видавництві, має якусь таку добру ауру. Наскільки цікавий сам Василь Карп’юк, і не лише як видавець, а й письменник, який так делікатно володіє гуцульською бесідою отого брустурско-пакурєвского закутка і знанням життя гуцульського, і який сам є таким дуже світлим чоловіком – настільки світлим і продукт виходить. 
Навіть під час презентацій нашої книжки у Львові, Криворівні, Івано-Франківську, Коломиї, незабаром буде в Ужгороді й Києві, люди підходили і казали: «Книжка така, що її приємно взяти в руки». Які в кого вже там літературні смаки – то це інша справа, а це стосується самого оформлення. І не тільки цієї книжки, а всієї продукції цього видавництва. 
– До речі, і в презентаціях вашої книжки відчувається дуже гармонійне поєднання змісту, форми і ритму. 
– Так. Найбільшого ефекту, напевне, додає музика у виконанні скрипальки Лідії Футорської та акордеоніста Сергія Хоровця. А найкраща була презентація у Львові, де були присутні ще й художник і видавець. Що цікаво, ніхто з нас, авторів, художника до презентації не бачив. І художник нікого з нас не бачив. З музикантами Петро Мідянка познайомився під час презентації, я був знайомий з ними за місяць до презентації. І. як не дивно, з Василем Карп’юком я вперше привітався за руку теж на презентації. 
Стосовно презентацій, то як писав у передмові Ростислав Чопик, «зібралиси три при поетичному столі тай набуваютси». А мені здається, що не лиш ми три набуваємоси на презентаціях, набуваютси усі люди, причетні до видання цієї книжки. І чим нас більше, тим нам ліпше. 
– Що тобі дає найбільше творчого натхнення? 
– Мені таки здається, що верхи. А на написання прози надихають людські бесіди, десь колись почуті історії. Бо кожна, навіть на перший погляд випадкова, зустріч є невипадковою. Ти з людиною можеш бачитися п’ять хвилин, але вона щось тобі таке сказала, що тебе буде довго тримати на плаву, або якоюсь важливою лінією проходити через довгий чєс твого житя. 
– Подаруй читачам щось із найновішого. 
– Недавно написав оцей сонет. 
Уже иде д’Риздву, а ни д’Петру, 
Закалушила погреби Покрова, 
Ґрунями троєрає пізна плова, 
Шо й градовим чєпеликом ни спру. 
Данцує молодиця гонорова, 
Єк співанка на Ґаджіні в вітру. 
Єк лихо заперезаний фартух, 
Коли ни про спанє ведетси мова. 
В кліти си притаїла колєда, 
Жде цвіту білого в саду вишневим, 
Вже й ґрейцарі видзвонюют в кишени. 
А Чорногора так, єк молода, 
Тримає книзеви кавальчік 
                               будза в жмени. 
Склит вікна ззавгоді жива вода.
– Дякую. І бажаю творчого натхнення. 
___________________________________
Людмила Зузяк

Переглядів - 1
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: