Калина Ватаманюк: «Не плисти за рікою життя, а стати рікою». Заслуженій журналістці України, котра віддала «Верховинським вістям» понад сорок років своєї творчої праці, виповнюється 70.
Калина Ватаманюк: «Не плисти за рікою життя, а стати рікою». Заслуженій журналістці України, котра віддала «Верховинським вістям» понад сорок років своєї творчої праці, виповнюється 70.
09-02-2017

Калина Ватаманюк: 
«Не плисти за рікою життя, а стати рікою». 
Заслуженій журналістці України, котра віддала «Верховинським вістям» понад сорок років своєї творчої праці, виповнюється 70.
Калина Ватаманюк – володарка найвищої журналістської нагороди «Золоте перо», не кажучи вже про багато інших, здобутих самовідданою працею сівачем слова, відзнак, премій і нагород, справді змогла стати Рікою, тим духовним Променем, через який потужно струменіло у світ Світло. Це навіть щось більше, ніж плисти проти течії. Це – мудрість життя не тільки з Богом, а в Бозі. Це вміння не тільки відчувати дух часу, а передчувати його. Це вміння сказати так і тоді, коли слухач готовий почути, а читач – зрозуміти. Свідченням цьому є народження у її серці і прихід у світ книжок саме тоді, коли люди були спраглі духовного чтива і, як суха земля, вбирали у свої душі кожне слово зі сторінок, написаних її душею у співтворчості з Христом. А це вже ювелірна майстерність володіти Даром Слова і Духовного Знання. 
– Калино Миколаївно, вітаю вас із високими і зоряними, як ці чисті різдвяно-йорданські небеса, літами, що постукали у ваше життя. Кажуть, що жінкам років не рахують. Але це не той випадок. Бо ваші роки – це великий, нелегко здобутий життєвий досвід, це – світло, яке повинно сяяти, щоби іншим видно було, як іти життєвими дорогами. Відомо, що через кожних сім років людина складає іспит і переходить на новий етап свого життя. Вам Бог зі Своєї ласки подарував уже десять раз по сім. На якому життєвому етапі іспити були найскладніші? 
– Кожному: і в дитинстві, і в молодості, і сьогодні не буває легко. Не в тому смислі, що треба дров заготовити чи хліба принести, а ти не можеш. А в тому, що світ – це така порожнеча: без тепла, без глибини розуміння істин Божих, без бажання їх пізнати. 
– Якось ви розповідали, що велику частину свого життя вам доводилось писати статті, які мало користі приносили читачам, зокрема – їхнім душам. Зате у другій половині своєї журналістської діяльності ви устократ заповнили цю нішу плідною духовною творчістю. Якби ви нині працювали у редакції, то про що би писали у першу чергу, з огляду на всі суспільні, економічні і духовно-культурні процеси, що відбуваються у нашій країні, і в нашому районі зокрема? 
– У першій половині працювала за заробітну плату, а в другій – за велінням серця. Що цінного пізнала сама, хотілося поділитися з іншими. Тоді зрозуміла, що мій вибір правильний, бо люди дякували мені. Книги купувалися і видавалися великими тиражами. Сфера духу, життя і смерті були важливішими для них, ніж інформація про те, скільки кубометрів лісу зрубали у Карпатах. 
– Ви зі світлої пам’яті Дмитром Михайловичем зробили у своєму житті дуже багато добрих справ, справжню вагу яких люди відчуватимуть через роки. Яку справу свого життя вважаєте ще не завершеною? 
– Справи, які починали з Дмитром, вважаю, завершили. Як помер Дмитро, нічого не можу робити – по мені наче танки проїхали. Цей біль утрати не минає. Але цей біль відкрив очі на обличчя його друзів, зірвав маски лицемірності, непорядності. 
– Дружина. Мама. Бабуся. Журналіст «Верховинських вістей». Ведуча улюбленої всіма радіопрограми «Дзвони Гуцульщини». Викладач журналістики, а разом з тим – і уроків любові, у «Саду ваших журавликів» у Верховинському ліцеї. Автор духовно-пізнавальних книг. Редактор «Гуцульського калєндаря». Фундаторка і будівнича Духовно-екологічного центру християнської злагоди і любові «Здвижин» у рідних вам Кобаках. Духовна мама і подруга для всіх, хто потребував вашої мудрої поради і вашого слова потіхи... Цей перелік можна ще довго продовжувати. У якому із цих амплуа ви почувалися найщасливішою і найближчою до Бога? 
– Я люблю журналістику. І маю від того велике задоволення. 
– В останніх ваших публікаціях дуже багато болю. І це зрозуміло. З переходом Дмитра Михайловича у інші світи відірвалася частина і вашого серця, в якому були туго зав’язані узи вашого щасливого подружнього життя. Але разом з тим, радість від усвідомлення того, що ви «жили з Ангелом», перемагає цей біль. Що ще приносить у ваше життя світлу радість? 
– Зараз мало радості. Радість тоді приходить у дім, у життя, коли не рвуться бомби на твоїй землі і не привозять у домовинах рідних; коли ти розумієш, за що ллється кров. Не розумію цієї бойні на Сході. Не розумію наших чинуш, які розводять руками, без страху і відповідальності беруть у сусідніх держав величезні транші. А хто буде віддавати їх? Те покоління, яке прирекли на вимирання, а чи яке ще не народилося і уже вимирає – без медичної допомоги, без ліків?..
– Що би ви хотіли сказати жінкам, котрі іноді нарікають на своїх чоловіків? 
– Терпіти і перемагати зло добротою. Тепер такий світ, що лише терпінням і молитвою зможете зберегти мир і любов у хаті. Проте щоденно з екранів телевізора пропагуються інші цінності. 
– Чи спокійне ваше серце за дітей, онуків? Та й і майбутнє усієї України?
– Ні за синів, ні за онуків ніхто не може гарантувати. Зараз світ у злі лежить. За твої благородні принципи тобі зламають і голову, і хребет – і ніхто не буде відповідати. За Україну болить серце, та це Україну не рятує. 
– Чого не можете пробачити людям? 
– Іноді я кажу якомусь силіконовому серцю, силіконовій душі: «Я дуже скоро прийду до Бога. Я все Йому розкажу, що ви, вандали, зробили з державою, з нашими дітьми». А пробачити? Куля в лоб, то куля в лоб. Я не убивця. Нехай Бог вас покарає за те, що люди наші кормляться зі смітників, що убиваєте бездомних собак і котів, а також пташину, вирубуєте і вивозите смереки. Вони ще не вигрілися на сонечку, ще не зміцніли, а їх уже у пилорами. Люди мовчать. А природа не пробачить. Ви мільйонних теремків захотіли? А вас положать у чотири дошки – і небо не порахує ваші мільярди за нищення природи, людських душ. Будете голодні, та не запашним хлібом живитиметесь, а людською і звіриною мершею. Бо голосу Бога не слухали в серці. 
– А чого не пробачаєте собі?
– Неміч: не плисти за рікою життя, а стати рікою. 
– Чи хотіли би переписати щось, якби можна це зробити, у своїй Книзі Життя? 
– На жаль, це ще нікому не вдалося зробити. Кожен день проживаємо не як на чорновик, а навічно. 
 
– Коли ви відчули, що Дух Святий щедро нагородив вас Даром Слова? 
– Пам’ятаю навіть дату – 19 серпня 1990 року, коли на небі з’явився лик старця. Він не полишає мене і досі. Це якась містика, яка, вважаю, дає і снагу, і сили хрести нести.  
– А коли до вас прийшло почуття відповідальності за сказане і написане слово? 
– З досвідом. Раніше і оптимізму, і радості у текстах було більше. А зараз пишу все більше і більше ранами. 
– Раніше ваше слово здебільшого було звернуте до людей, ваших читачів, а тепер, мабуть, – до Бога. Чого просите у своїх молитвах? 
– Уже нічого. Віддаю у руки Божі усе, що мені дороге, – і все.
– У вашому житті було багато нагород, звань і премій. Яка із них є найціннішою? 
– Усі. Вони окрилювали Дух творчості, а люди за плечима життя дошкуляли. 
– Що для вас було найважливішим у сім’ї? 
– Вірність і любов. 
– А в журналістиці? 
– Жити в унісон з людськими болями і писати правду про них. Люди не люблять правди, вона їх пече, як розтоплене залізо. 
– А в стосунках зі світом, у суспільному житті? 
– Тепер я тікаю зі світу, бо ми з різних світів, з різних доріг прийшли на цю землю. 
– А що є важливим у стосунках з Богом? 
– Неперервна молитва і любов до Нього. 
– Духовні учителі і святі старці кажуть, що кожна людина як індивідуум покликана стати особистістю, а згодом – духовною сутністю. Коли ви, яскрава і неординарна особистість, відчули у своїй душі оце перетворення, оцей перехід у ту площину, в якій людина відчуває потребу жити духовним життям, бо інакше просто не може?
– У дуже важких обставинах життя, коли уже тобі ніщо не поможе, окрім Бога. Тому рани, як це не парадоксально, лікують, зміцнюють дух. Навіть коли стояла чи зараз стою над могилою Дмитра, була впевнена, що там, на небесах, він підтримає. 
– Це стосується сфери духу. А ви загартовували і своє тіло, обливаючись холодною водою, навіть у найлютіші морози. Чи огортаєте себе обіймами срібних цілющих вод і тепер?
– Це такі сильні ліки, це таке потужне джерело енергії, що й до аптек не ходи. Чим холодніша вода, тим краще. 
– І насамкінець. За що вам найбільше хочеться дякувати Богові? 
– За життя, за сім’ю, за покійного Дмитра, за мої гори й полонини, гілочку вишневого цвіту під вікном і за добрих людей, які зустрічалися на життєвому шляху. 
– Колись у своїх книжках на завершення кожної невигаданої історії ви любили дарувати читачам вузлики на пам’ять. Покладіть, будь ласка, щось у вузлик на пам’ять і для тих, хто читатиме це інтерв’ю. 
– Запам’ятала сама і вам передаю п’ять жорстоких істин про людей. 
Люди будуть робити вам боляче, а потім вести себе так, наче б це ви зробили їм боляче. 
* * *
Ви не повинні переживати, що люди вас не люблять. Більшість людей люблять і цінують тільки себе. 
 * * *
Іноді найприємніші вам люди, яких ви зустрічали, будуть робити татуїровки для краси, пити коньяк, так само, як найнеприємніші, найгрішніші будуть ходити до церкви, бити поклони і розказувати, як треба жити і вести себе у святому місці. 
 
На жаль, ви побачите істинне обличчя ваших друзів тільки тоді, коли ви не будете більше приносити їм вигоди.  
* * *
Ви не можете змінити те, що думають люди про вас – просто живіть своїм життям і будьте щасливі. 
Людмила Зузяк

Переглядів - 1
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: