Гуцульське ТБ: «неформат» чи небажання ?
Гуцульське ТБ: «неформат» чи небажання ?
10-10-2013
Важливо знати

Роман Клим

    Питання підтримки гуцульського етносу постійно піднімається на різних рівнях. Звернення і резолюції Гуцульських фестивалів, засідань Асоціації органів місцевого самоврядування регіону Гуцульщини, на жаль, отримують лише часткове втілення, а більшість набагато пріоритетніших моментів розвитку самобутнього Гуцульського краю залишаються поза увагою. Нічого не вартий підписаний поспіхом, перед закінченням каденції В.Ющенка Закон «Про збереження та популяризацію гуцульської культури», котрий став черговою мильною бульбашкою Банкової. Прийняті резолюції з’їздів товариства «Гуцульщина», громадських організацій виконуються виключно на локальному рівні: якщо район багатший, його керівники вникають у, скажімо, важливість видання літератури про Гуцульщину – справа йде ніби добре. Хоча зараз яскраво прослідковується тенденція, ризикну припустити, навіть небажання виділяти кошти в районних бюджетах на гуцульські видання. Статті на підтримку видавництва в головному документі району формуються, здебільшого, за принципом мінімалізму: мовляв, що там якась книжка чи журнал, коли лікар чи вчитель волає про затримку зарплати, не кажучи вже про те, що видавець призабув чи замало пропіарив на сторінках видання місцевих чиновників, котрі дали добро (читай – ніби витягли зі своєї кишені) кошти на видання літератури. Літератури того краю, де він народився і живе! Книги, буклету чи журналу тієї місцини, де мама, боса і знедолена, годувала його грудьми під смерекою, аби її дитина виросла здорова. І свідома. Свідома Гуцульщиною…
    Прикро споглядати, як наш край не може виплутатися із безмірного клубка проблем. Виглядає так, що ви там, гуцули, маєте клаптик гір, гриби, афини, туризм у зародковому стані – чого вам ще треба? Та ні, наші обласні і столичні чиновники, гуцули є гордим і непересічним етносом у центрі Європи, гірською нацією із суперовим мистецтвом, традиціями, обрядами. Та в розвинутих країнах Заходу подібні етноутворення, на гуцульський кшталт, «тримають за образами». У нас же навпаки – гуцули, бойки, лемки, кримські татари та інші етнічні групи сприймаються у шикарних київських кабінетах, зазвичай, як африканські племена. Боляче і… страшно
    Хочеться дорікнути й окремим відомим на Прикарпатті інтернет-порталам, котрі, особливо в рубриках «Кримі­нал» та «Пригоди», іронічно зневажають Гуцульщину. Заголовки: «У гуцулів знову ріжуть», «Затримали гуцула-наркодилера» та інший бруд не додають поваги сайтам, а їхнім редакторам багнеться «покласти пальці у двері».
    Тепер – до головного. Вже довгий час позакулісно, а віднедавна – на офіційному рівні, мусується питання створення гуцульського телебачення. Справа гідна Нобелівської премії, але руки до реального втілення поки що не доходять ні у владних структур, ні в підприємців, а самої ініціативи в окремих ентузіастів, справжніх гуцулів, виявляється, замало. Візьмімо за приклад сусідню Румунію. У них телевізійний простір наповнений культурними каналами, радіостанції «крутять» виключно автентичну музику. Держава підтримує культуру. У нас же навпаки – мінімум культурних каналів, з радіоприймачів лине Потап з Настею, Тіматі, Лєпс, Дзідзьо. Хоча останній мені подобається.
    Директор ТРК «РАІ» з Бурштина Андрій Русиняк під час червневої зустрічі з працівниками районного радіомовлення «Вісті Верховини» заявив, що в його планах є ніби створення телевізійного корпункту у Верховині. Які сюжети бурштинці пускатимуть у ефір – здогадатися неважко. Досить лише послухати їхній ефір на радіо 101,7 FM: переважно російська попса, кримінальні новини і т. д. То чи знайдеться місце на прославу Гуцульського краю – сумніваюся.
    На провідних українських телеканалах немає, практично, ні однієї програми, яка б якимось чином піклувалась про гуцульську культуру. На Першому національному інколи у «Фольк-м’юзік», вряди-годи сюжети на каналі «Глас» – ось і все. У 70-80 роках минулого століття виходили програми «Сонячні кларнети», «Сяйво». Там було більше Гуцульщини, як тепер на всіх телевізійних майданчиках, разом узятих.
    Вочевидь виходить, щоб про Гуцульщину дізнатися більше, потрібно створити щось на подобу «Бурановських бабусь» чи «Лісапетного батальйону». А успіх Руслани дикими гуцульськими танцями на «Євробаченні-2004» залишився блідим спогадом на фоні неозорого культурного багатства гуцулів.
    Безумовно, створення гуцульського телебачення змінило б уяву про наш край і зробило би справжній переворот у світосприйнятті тих, хто вважає гуцульський фольклор «неформатом» на сучасному ТБ. Справа тривала, але посильна. Гадаю, потрібно заручитися підтримкою народних депутатів, зацікавлених підпри­ємницьких структур, непоступливою позицією Гуцульських товариств, правління Асоціації органів місцевого самоврядування регіону Гуцульщини із центром у Верховині. Питання створення гуцульського телебачення має стати основою під час засідання Асоціації, а згодом спільними зусиллями треба довести розпочату справу до логічного кінця.

Стимулом для підняття цієї теми у ЗМІ стала стаття закарпатського журналіста Олександра Гавроша, яку друкуємо нижче.
Чи з'явиться в Україні гуцульське телебачення?

    Уже кілька років на Закар­патському обласному телебаченні виходить в ефір програма «Русинська родина». Ба більше, створено навіть «русинську» редакцію у складі редакцій національних меншин – угорської, румунської, ромської та російської. Зроблено це на кошти платників податків (бо ж телебачення державне). Хоча що таке «русини» і чим вони відрізняються від тих же «закарпатських українців» – ніхто тямущо не пояснить. Посилаються на останній перепис, за яким 10 тисяч закарпатців (менше 1%) записалися русинами. При цьому не зважають, що гуцулами в Україні записалося значно більше осіб, а були ще й лемки, бойки та інші регіоналії.
    Так-от, повернемося до гуцулів. Усього в Україні, за під­рахунками деяких учених, мешкає 200-250 тисяч цього яскраво вираженого українського субетносу. Мешкає він у найвищих українських Карпатах у найважчих умовах. Тому гуцули не мають великих і потужних своїх центрів. Найбільш урбанізованою є закарпатська Гуцульщина – із 17-тисячним Раховом та 8-тисячним Ясіням. На відміну від Івано-Франківщини чи Буковини, тут чи не кожне гуцульське село має по кілька тисяч мешканців.
    Однак Гуцульщина вкрай слабо представлена у закарпатських медіа, бо Ужгород знаходиться на одному краю області, а Ясіня – на другому. Між ними – близько 250 кілометрів. Не дивно, що рахів’яни більше орієнтуються на ближчий Франківськ, ніж на свій обласний центр. Парадокс полягає ще й у тому, що з Рахова чи Ясі­ня до Львова, Івано-Франківська чи Чернівців їздять потяги, а до Ужгорода та Мукачева – ні. От і сидить собі закарпатська Гуцульщина, як на острові.
    А поміж тим – це перлина Закарпаття. Тут розташовані найбільші вершини краю на чолі з Говерлою. Тут – невичерпне джерело для туризму. А що вже казати про гуцульський колорит, історію, мистецтво, культуру? Однак все це для панського Ужгорода – далеке й незрозуміле.
    Натомість на обласному телебаченні «крутять» щотижневу програму з «говорящими головами», здебільшого антиукраїнськи налаштованими, які пропагують «відрубність», «особливість» і тому подібне жахливим українсько-російським суржиком. Показувати, окрім активістів «русинського» руху, майже нема чого. (Вже про кожного, либонь, окрему програму зняли). Якщо ж показувати звичаї, культуру, самобутність закарпатців, то тоді чим «Русинська родина», відрізнятиметься від решти культурно-мистецьких передач «Тиси-1»?
    Тож замість «абстракцій» «русинської редакції» створили би «гуцульську». Адже на Закарпатті понад 30 гуцульських поселень! Щотижня показати по одному селу – і вже є що «крутити» півроку. Адже гуцулів на Закарпатті 70 тисяч, – більше, ніж румунів, ромів чи росіян! Чому одні мають право плекати свою самобутність, а інші – ні?
    Замість щотижневого випуску «русинської редакції», (а «русинів» у сім разів менше за гуцулів), можна би було, принаймні, чергувати із гуцульською. Виграв би не тільки самобутній регіон Закарпаття (до речі, Рахівщина – найбільший за площею район області), але й глядачі. Бо ж там справді є що показати!
    «Тиса-1» виходить в ефір по супутнику, програми виставляються в інтернеті. Тож в Україні, нарешті, з’явилося би своєрідне «Гуцульське телебачення», яке можна дивитися не тільки в Космачі чи Верховині, Путилі, але і в Києві, Варшаві чи Торонто.
    Поява гуцульської редакції в переліку етнічних редакцій обласного телебачення якось би пояснювала існування «русинської». А в майбутньому, чому би не створити і лемківську редакцію та бойківську?
    Тож замість чотирьох місячних програм «русинів», хай би кожен український субетнос мав слово бодай раз у місяць. Тоді би всі були охоплені і задоволені. Бо за державні кошти слід працювати на державні інтереси, а не проти них.

До діалогу також долучилися: редактор журналу «Ґражда» (м.Львів) Олександр Масляник, народний депутат Василь Гладій, і голова Всеукраїнського товарис­тва «Гуцульщина» Дмитро Ватаманюк.

Олександр Масляник
редактор журналу «Ґражда»:

    – Олександр Гаврош порушив надзви­чайно гостру й болючу для усієї Гуцульщини тему нашої присутності у вітчизняних медіа. На теле­баченні – засилля низькопробного, ментально нам чужого, ба навіть ворожого контенту, газети орієн­товані виключно на скандали, убивства й крадіжки, духовність відтіснено на маргінес, нам видають за норму правила дурного тону, за «героїв» нині – примітивні недовчені полі­тики-троглодити, трансвестити, крадії з регаліями та інша нечисть, якої в цивілізованому світі суспільство гидується. Нас не може не турбувати той факт, що скорочується число гуцульських видань і наша «Ґражда» (не дай Боже!) може стати винятком із правила системного винищення національної періодики.
    Не кажемо вже про телебачення і радіо! Ситуа­ція на Закарпатті просто кричуща, не кращі справи на Буковині. Верховина пробує запустити гуцуль­ське радіо, однак труднощів виявилося надмірно багато.
    Вважаємо за необхідне мобілізувати наші гу­цульські громадські організації, які повинні об’єднати розпорошені сили, виступити єдиним фронтом і відвоювати собі місце в дер­жавних ЗМІ. Під лежачий камінь вода не тече... Нас хочуть загнати у таку собі резервацію, де б ми перед злютованим олігархатом співали коломийки, танцювали аркана й варили бануш. Агій на вас! Нащадки Довбуша й опришківської слави мусять стати в нерозривне гу­цульське коло й гучніше від трембіти заявити про права найколоритнішого субетносу. Борітеся – по­борете!

Василь ГЛАДІЙ
народний депутат України:

    – Наскільки мені відомо, в області працює обласне телебачення «Галичина», є студії у Калуші, Коломиї, Снятині. Віднедавна виходять в ефір програми ТРК «РАІ». Якщо знайдеться інвестор – це варто робити, хоча в Снятині власник телебачення запитує мене: «Василю Івановичу, ви не знаєте нікого, хто би в мене це купив? Я вже не можу. По-перше, через політику до ЗМІ: це показуй, а це – не можна; а по-друге – вже не заробляю, бо конкуренція на ринку реклами велика».
    Чи буде це прибутковий бізнес – не знаю. Інше питання – чи зможуть люди мати доступ до перегляду? Україна пов­ністю переходить на «цифру». От і тоді, думаю, питання гуцульського телебачення стане, як ніколи, актуальним.

Дмитро Ватаманюк
голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина»:

    – Товариство «Гуцульщина» тривалий час не може добитися, аби були створені регіональні засоби масової інформації, насамперед радіо і телебачення. Не маючи єдиного адміністративного центру, Гуцульщина позбавлена і регіональних телерадіокомунікацій. З Івано-Франківська, Чернівців чи Ужгорода дуже рідко показують телерепортажі, звучать радіоновини про життя гуцулів. Навіть якщо деколи і транслюють телерадіоповідомлення гуцульської тематики – то кожен для себе. Тобто прикарпатські, буковинські і закарпатські гуцули нічого не знають, що діється у їхніх сусідів. Така відрубність шкодить не лише збереженню матеріальної і духовної культури гуцулів, а й заважає соціально-економічному розвитку регіону, насамперед, такої перспективної галузі як туризм і рекреація.
    Про ці проблеми йшла мова у вересні минулого року на з’їзді Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» у Верховині при розгляді питання «Про інформаційне забезпечення і видавничу діяльність Всеукраїнського та районних і міських товариств «Гуцульщина». Минув рік, але на наші звернення у державні органи позитивної реакції немає. Укотре пропонують вирішувати цю проблеми на місці, своїми силами. А вона не проста. Держава не повинна забувати, що нас, гуцулів, понад 400 тисяч проживає у регіоні і ми маємо право на інформаційне забезпечення, яке гарантує, зрештою, Конституція України.
    Очевидно, потрібно усією громадою на чолі з регіональними органами влади і місцевого самоврядування добиватися, аби створити регіональні засоби масової інформації, які б транслювали передачі не територію всієї Гуцульщини. Радіо доцільно розвивати на базі районного радіомовлення «Вісті Верховини» (бо тут Гуцульська столиця), а телебачення – на базі Івано-Франківського державного телерадіокомітету.

Переглядів - 212
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: