Розказувати фотографією
Розказувати фотографією
15-10-2013
Важливо знати

    Контрасти життя спонукають нас до уміння вловити, знайти ту істину,ту  мить, якої не вистачає, яка в інший час могла би пройти повз. Так склалося і з моїм знайомством: спочатку – із чудовими мистецькими фотографіями, кожна з яких – окрема історія, а потім – і з їхнім творцем Русланом ТРАЧЕМ із Верховини. Серед сірості повсякдення, яка час від часу настигає кожного, на моніторі комп’ютера, немов у чарівній казці, виринули фото жінки із дитиною. Але то були не просто фотографії, а вища майстерність передання життєвої миті у всій незбагненній красі, що може побачити не кожен, а лише обдарований творчим зором митець. Адже тільки йому до снаги відкрити неосягненно-неосмислені картини суті світу.
    Мені б не вистачило слів і  простору, щоб описати кожну зі світлин Руслана Трача. Ніколи в мене не було таких сильних вражень від перегляду фотографій. На них, найперше, наш гуцульський світ, або ж всесвіт, очима душі і розуму майстра. Альбоми: «Дзеркало», Один день колідницької партії присілка Запотик, Безвидне», «Опирь», «Крила», «Доля», «Мольфа», «Молода Невістка», то не просто гарна картинка, – то ідея, то послання кожному, хто хоче бачити більше, глибше і вище.  
    І ось словесна палітра, що частково, бо талановиту душу повністю зобразити неможливо, змальовує портрет самого митця – Руслана Трача.      


    Мій творчий погляд виробився давно, адже здавна цікавив наш край, його легендарне минуле. Що би я не робив, воно органічно перепліталося. Був період, коли займався бойовими мистецтвами, дуже цікавила історія опришківського руху.  І тоді, коли почався займатися фотографією.
     Таким початком можна вважати цю весну. До цього фотографією цікавився п’ять років, вчився і зараз вчуся, але здебільшого увагу привертали технічні нюанси. А цієї весни відчув, що хочу щось розказувати фотографією. Не просто взяти красиву дівчину і сфотографувати її, а хочеться передавати якісь ідеї, щось говорити.
    Життя – цікава штука, воно постійно нас вчить, постійно хоче направити. Наприклад, якась стаття в газеті, чи розмова з людиною, чи ситуація, якої з одного боку ти боїшся, але якщо пройти її, ти зрозумієш, що це частина твого шляху. І таких ситуацій, людей було багато на моєму шляху. Найперше – це батьки, перші вчителі. Най-, най-, найбільший мій учитель – це моя дружина, мої діти. Їм дуже-дуже вдячний. Вони ніколи не злицемірять, ніколи не пробачать слабкості. Є дві людини, які мене надихають, це Оля Гордійчук – дівчина із Косова, вона часто буває моєю моделлю, робить костюми для фото сесії, та Іванка Стеф’юк – талановита поетеса.

    Позитив. Основний життєвий принцип. Позитив не тому, що є негатив. А тому, що я вірю: будь-що, що з нами відбувається, має позитивні наслідки. Наше завдання – тільки не гнівити Бога, а зрозуміти, чому відбулася та чи інша ситуація.
    Кожна людина живе у своєму світі. Ми можемо ходити одними й тими ж вулицями, їсти одну й ту ж їжу, але кожному вона буде смакувати по-іншому.
    Фотографія – це складова із двох частин. Перша – творча, придумати образ, втілити його в життя. Друга складова – це те, що чимось треба фотографувати, а професійна фотографія коштує немало. Тому мені подобається двосторонній підхід фотографії – вона вимагає бути більш творчим, а з іншого боку – соціально-адаптованим. Якщо тільки заробляти гроші, то будемо мати якісно ніякий знімок.
    Кожна людина може мати свій ракурс, образ, який мене буде цікавити. Мені приходить певний образ і починає не давати спокою. І тоді дивлюсь, хто більш-менш підходить для цього.



    Я досить авторитарний фотограф. Як я бачу модель, так і має бути. Не має значення – комерційний чи не комерційний проект. Для мене модель – це буквально як глина, з якої ліпиш те, що хочеш бачити в результаті.
    Людей не виокремлюю за чимось конкретним. Скоріше довіряю долі, яка зводить мене з людьми. Нова людина приносить щось інше і збагачує світ.
    Про весільну фотографію, як правило, фотографи не хочуть говорити, бо кажуть, що це такий собі заробіток, калимчики. А мені весільна фотографія дуже подобається. Це надзвичайна справа, ні з чим не можна порівняти. Весільний фотограф повинен вміти гарно фотографувати постановочну, репортажну, макрозйомку, пейзажі. Дуже великі професійні вимоги. Друге – ти працюєш із людьми, яких не обираєш, це вони вибрали тебе. Іноді, бачиш людину за хвилину до зйомки й це дуже мобілізує. Наприклад, бачиш дівчину і маєш сфотографувати її так, аби вона побачила, наскільки вона красива. Якщо люди хвилюються під час фотосесії, стараюся створити позитивну атмосферу. Моя перевага в тому, що я фотограф, а не відеограф. У нашому районі фотографію, як правило, замовляють люди, які хочуть фотографуватися.



    У мене є така річ, я зробив фотосесію і результатом задоволений, а через деякий час дивлюся і мені здається – це і це треба поміняти. Тому мною рухає постійне незадоволення роботою і я не знаю, що з цим робити.
    Маю проект, він називається «Инший світ». Його ідея в тому, що ми живемо в занадто тісному світі, який самі собі створили. Тобто, взяти оте дерево, – крім нього, ми нічого не помічаємо. І моє завдання – повернути бачення давніх гуцулів, бо для них навколишній світ був живий, не такий однозначний і визначений. Ми втратили, можна сказати, отакий фентезійний погляд на світ і стали жорстокіші. Колись гуцул не викинув би просто сміття в річку, бо він би побоявся мавки, чи ще там чогось. А зараз, – річка, ну і що? Навіть якщо після того твоя дитина там поріже ноги, це так, якби тебе не стосується.



    Завжди хочу показати не історичну Гуцульщину, а Гуцульщину моєї мрії, моєї уяви. Моя настільна книга – це «Дідо Иванчік». Там є момент, коли помирають запеклі вороги діда Иванчіка і це викликає в нього сум, адже він розуміє, що з ними відходить і його світ, його верства. Проектом «Инший світ» хочу показати, що ми живемо в дуже красивому місці, що нас оточують дуже красиві люди, що наша культура неповторна. Щоби кожна людина побачила себе інакшою, щоби це був новий погляд.


   
    Фотографувати доти, доки не відчуєш почуття задоволення від зробленої роботи
. Камера фіксує технічний світ. Розумом ми змінюємо картину, тому для мене важливий наступний етап роботи – обробка фотографії, тоді ти відчуваєш власну причетність до неї, виражаєш своє бачення, робиш усе так, поки не скажеш собі: «Це те, що я хотів зробити».



    Щоб побачити ту справжню суть, красиву й неповторну, треба багато чого постирати, розгладити зморшки, забрати те, що життя наліпило на людину, добратися до чистої душі. Тому  для мене макіяж моделі чи обробка у фотошопі не є притрушування реальності, а пошук справжності. Все навпаки. Хочу показати людині не те, якою вона є, а якою може бути. І мені часто кажуть: «Ось такою я себе і уявляла».
    Був період у моєму житті, за який мені стидно – я хотів виїхати із Верховини. Відчував брак спілкування. Але то було давно. Тепер зрозумів, що людина самотня настільки, наскільки хоче бути самотньою. У Верховині є дуже багато цікавих людей і виїхати звідси було би, на мою думку, дуже нерозумно. Верховина – це джерело мого натхнення, джерело цих образів…
    Хочу, щоб люди любили свій край. Це однозначно. Боляче бачити, як люди нищать його більше, ніж ті, хто приїжджає.

Фото: Руслана Трача
Ярослава Поп'юк

Переглядів - 226
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: