Молода перспектива
Молода перспектива
05-03-2014
Цікаве

У Плаю блеють овечки-романівки, а вирощують їх юнаки, котрі своєю працею дають нове дихання сільському господарству

Щоб знайти скарб, треба подолати шлях, що вимірюється числом пройдених кілометрів або ж духовних пошуків. І той, і інший потрібні, аби відшукати й побачити щось особливе. Тому, простуючи гірськими дорогами, завжди надихаюся отим, що маю віднайти. Так було й цього разу. Аж ген під Кринтою, на розлогих горбах верховинського присілку Плай, немов чарівний острівець, розкинулося обійстя Параски Юріївни ГОТИЧ. І кожен мешканець цієї оази по-своєму особливий. Але зараз поведу оповідь про двох із них – Олексійка та Іванка КІМЕЙЧУКІВ.

Вони такі світло-усміхнені, що й не скажеш про нелегкі стежки їхнього дитинства. Хлопці народилися в багатодітній сім’ї, що на замагорському присілку Гофа. Спочатку вони втратили тата, а потім – маму. Коли вона помирала, то сказала Олексійкові: «Де б ти не був, Іванко завжди має бути із тобою».

Хлопці потрапили до інтернату в с.Микуличин, де їх чекали нелегкі будні. Аж поки не повернулися в рідні краї. Дочка Параски Юріївни – Наталя взяла хлопців під опіку. Шість років тому вони переступили поріг хати, що стала для них рідною. Олексій одразу зрадів, а от Іванко чомусь злякався, плакав. Та незабаром вони стали тут рідними.

  «Ви би знали, які це цікаві діти», – з любов’ю та ніжністю каже бабуся Параска, як вони її називають. «Олексійко так багато знає про ґаздівку, життя, що я дивуюся, звідки в нього стільки мудрості». Зараз хлопці вже юнаки, Олексієві – 18, Іванові – 20, і хоча, згідно закону, вони вийшли з-під опіки й мали би покинути обійстя на присілку Плай, і досі живуть тут і ґаздують. Дивлячись на цих двох юнаків, посперечаюсь будь із ким про те, що сільське господарство завмирає. Бо поки є такі молоді люди, що з такою ретельністю і любов’ю ставляться до землі й худоби, дідівська справа нікуди не зникне.

Працювати вони вміли змалечку. Після смерті мами, коли жили самі, діти тримали свиню. Вона ніяк не могла впороситися, тоді дев’ятирічний Олексій згадав, що чув від людей, як треба діставати поросята із тварини. Все закінчилося добре, і вже тоді в маленькому хлопчикові можна було побачити дбайливого ґазду.

А потім він вирішив розвести овець. Спочатку купив дві, з яких і почала розростатися отара. Тепер уже є шістнадцять. Гордістю молодого ґазди є вівці романівської породи. Вони відомі у світі як одні із найплодючіших. За один окот романівська вівцематка приносить двох-трьох ягнят, інколи може бути до семи, а за два окоти в рік – до дев’яти-тринадцяти. Також ці вівці стрижуть два рази на рік. Маса 5-місячного ягняти становить до 30 кг, дорослої вівці – до 90.

Олексій придбав двоє ягнят – баранчика та ягничку (вартують вони по тисячі за кожну), а потім ще й вівцю. За неї заплатив дві тисячі гривень. У пошуках породистих тварин допомагала Параска Юріївна. Вона неодноразово зверталася до керівників району, області, навіть до Президента про те, щоб допомогти селянам у розведенні племінної худоби. Та відповіді отримувала негативні. Тож, коли Олексій захотів придбати цю породу, вирішила йому допомогти. Романівки купили на фермі в Тростянці Снятинського району. Зараз із трьох племінних овець у Олексієвій отарі вже шість, бо в романівки вкотилося три баранчики.

Іван та Олексій мають по коневі. Разом із дідусем Василем Миколайовичем, котрий має теж два коні, фірманять. «Коли вжеребиласи кобила, Лесько запросив лишити лоша, аби витримати єго на коня. А Іванко сказав, що хоче мати свою корову», – не натішиться ґаздівською хваткою своїх хлопців Параска Юріївна. Дідусь Василь навчив Олексія кувати коні так, як давні ковалі. Каже, що учень дуже ретельний і підкує вороного не гірше досвідченого коваля.  Вдома є трактор, якого  Василь Миколайович повністю довіряє Олексієві – після закінчення відповідних курсів він вправно ним кермує.

Кінні прогулянки допомогли Іванові зміцнити своє здоров’я, адже в нього вроджений ДЦП, на щастя легка форма. Попри це хлопець займається працею на землі. Навіть того ранку, коли я завітала сюди, мої співрозмовники вже трудилися: Олексій обробляв дошки в майстерні для залубиці, Іван теж мав справи. Ці юнаки змогли не просто дати собі раду, а й віднайти свій стиль життя. 

Того ранку, коли вирушила в Плай, все довкола окутав сильний туман, серед якого довелося шукати потрібне обійстя. Та воно враз виринуло, як у казці, ще й подумала, чому одразу не помітила. Зате побачила там такий гармонійний уклад життя, немов то зовсім інша планета, де працюють і в матеріальному плані, й у сфері духу. Згадалося Шевченкове «Садок вишневий коло хати» й «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...». І через двісті літ, слава Богу, не перервалася ниточка українського буття-господарювання і, може, колись ця благодатна земля народить ще одного Кобзаря.

____________________________________________

Ярослава Поп’юк

 

Переглядів - 144
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: