Життя спочатку…
Життя спочатку…
08-04-2014
Цікаве

…розпочалося в талановитого юнака з Ільців після дивовижного зцілення

Хвилююся. Сама не розумію чому, але перед цією зустріччю відчуваю себе так, ніби йду на перше інтерв’ю. Передчуття чогось сокровенно-незбагненного злегка паморочить голову і, піддаючись тому потокові, прямую до Олексія ГОТИЧА з Ільців та його родини. Дорогою зустрічаю маму Ярославу Іванівну. Вона й проводить мене до обійстя, заспокоюючи своїм спілкуванням, чи то пак – потужною енергетикою сильного серця. Що я знаю про цього хлопця? Те, що він – талановитий молодий музикант і йому довелося здолати важку хворобу. Але такої зустрічі і такої розмови, після якої відчувала духовне очищення, наче після відвідин Храму Божого, ще не мала. Тай доля Олексія зворушує до завмирання серця. Він, як каже сам, був на сьомому небі від щастя, а потім – раптовий приступ, і хлопець опинився на межі життя і смерті, довгий час перебуваючи без свідомості.

І все він встигав, усе вмів

На подвір’ї до мене підбігає вівчарка. Пані Ярослава каже: «Не бійтеся, це Дік – найкращий друг Олексія, він дуже миролюбний». І, справді, собака ластиться, грається, навіть гілку приніс, поки дійшли до хати. «Ви б бачили, що з Діком творилося, коли сина забрали до лікарні». Уже з коридору чую мелодію цимбалів і вона, як ніжна хвиля гірського потічка, підхоплює душу й веде на зустріч із тим, хто творить такі прекрасні звуки. Ось він, Олексій – сонячний, щирий і привітний, таким одразу побачила його. Здається, і не було болю, не було боротьби. Його світла постать заспокоює. 

«Лесик», – так ніжно називає сина мама Ярослава, – довгоочікувана дитина, первісток. Він із маленького тішить батьківські серця: слухняний, відповідальний, швидко схоплює усе нове. «У нас був баян, бо мама грає, і я весь час брав його, а потім вуйко Дмитро, на жаль, уже покійний, подарував мамі акордеон. Я так захопився грою на цьому інструменті, що коли вступав до дитячої школи мистецтв у Верховині, уже награвав кілька народних пісень», – Олексій згадує про перші доторки до музичного мистецтва.

Він хотів навчитися грати на цимбалах, та оскільки в музичній школі ще не відкрили такого класу, хлопець став опановувати гру на акордеоні. Через рік Олексій зміг втілити своє бажання, тож паралельно ходив на заняття із гри на акордеоні та цимбалах.

Футбол, волейбол теж приваблювали рухливого хлопчика. З другого класу Олексій почав ходити в танцювальний гурток «Гуцулятко». Ще такий маленький – і вже на сцені. Пам’ятає, як у той період в ільцівському клубі танцювали танець маленьких каченят, а напарницею була дочка керівника колективу, Оксана Харук, що теж стимулювало до більшої відповідальності. «Танці мені дали багато, бо зараз, наприклад, на весіллях, молодь здебільшого сидить на лавицях, а я не пропускаю майже жодного танцю».

Ще не закінчивши школу, Олексій уже ходив грати весілля. «На перші три для тренування мене взяв мій учитель Василь Васильович Антемійчук. Сподобалося, але дуже хотілося спати. Потім довелося працювати уже з трьома колективами». Олексій каже, що граючи на весіллях, зовсім не відчував страху, невпевненості. Не могла не поцікавитися, що потрібно, аби й цимбали, і акордеон заграли в руках. Олексій відповів, що головним рушієм є бажання і постійне тренування.

Мама наспівувала, а син на слух підбирав мелодію. Так народився аркан на цимбалах, який Олексій самотужки, без учителя, розучив. Запитую: «Як це вдалося? – «Бо мені слон на вухо не ставав», – віджартовується хлопець.   

Олексій і далі дивував. Навчився грати на сопілці, трохи – на дримбі. З нею навіть виступав на програмі «Ключовий момент», коли бабуся розшукувала родичів. Успішний у навчанні, беручкий до всього, кермував «Волинянкою», не проходячи перед цим навчання. Хоча, після закінчення музичної школи, за рік здобув водійські права. І все він встигав.

Крім музики, захоплювала хлопця професія кінолога. Колись в Олексія була вівчарка, яку дуже любив. Собака захворів і помер. Хлопець дуже сумував, а потім мама попросила поїхати на базар у Верховину й щось придбати. Звідти він зателефонував і сказав, що побачив маленького цуцика-вівчарку й хоче купити. Мама дозволила, але довелось заплатити грішми, що відклали на оплату навчання в музшколі. Бажання мати чотирилапого друга переважило все. Собаку назвали, як і його попередника, Діком. Вони здружилися, Олексій вчив вівчарку, тоді й зародилось бажання бути кінологом. Навіть їздив у Львів, де є така школа, але там брали після вісімнадцяти, а йому було тільки сімнадцять, він закінчував школу й не хотів даремно втрачати рік.

Вирішив усе-таки піти стежиною музики. Спочатку загорівся бажанням вступити в університет культури і мистецтв у Києві. Навіть їздив на день відкритих дверей, потім повіз документи про вступ, пройшов прослуховування. Але оскільки туди, здебільшого, вступали випускники культосвітніх училищ, вирішили подати документи в інші виші. Так Олексій став студентом університету ім. Ю.Федьковича в Чернівцях, вступив на державну форму навчання. «Хочеться сказати майбутнім студентам, щоб вони покладалися тільки на свої знання, бо, коли вступав, представляв лише результати ЗНО й перевіряли мою майстерність гри. Більше нічого», – каже Олексій.

Щоб підготуватися до вступу в університет йому за два дні треба було вивчити п’ять музичних творів на цимбалах, виконати дві пісні… «Довелось попрацювати, не спати дві ночі», – згадує він. Але результат себе виправдав.

На вступних іспитах познайомився із майбутнім однокурсником Юрієм, який грав на бандурі. Хлопці домовилися, що згодом створять дует – бандуриста й цимбаліста. Окрилений успіхом, Олексій повернувся додому. Цього літа йому справді таланило. Став студентом вишу, кілька тижнів перед тим виступав на Мінжародному фестивалі «Юрмала – північний експрес» у Ялті. А попереду – навчання, гра на весіллях і плани, плани…

… Які обірвала одна страшна мить

Того дня Олексій допомагав батькові на сіні Підкринтою. Його дуже заболіла голова, встиг зателефонувати мамі й сказати: «Мамко, мене так болить голова, що я не витримую». Пані Ярослава викликала швидку, збиралася, бігла навпростець. «Швидше, аби встигнути», – волало материнське серце. Врятували за мить до смерті. Відвезли до лікарні. Але біль і нудота не проходили. Від систем теж ставало гірше. На другий день Олексія відправили до дитячої обласної лікарні. «Там сказали, що то сонячний удар і треба пити багато води, а на завтра все мине. Вранці прокинулась від того, що мене кликав Лесик. Він сказав, що нічого не бачить», – розповідає пані Ярослава. Тоді я підняла всіх на ноги, була субота, нас не хотіли відправляти на томографію голови». Через кілька годин мама почула страшний діагноз про пухлину головного мозку і те, що їм треба терміново їхати на операцію в Київ.

Довгих півтора тижня очікування черги на операцію, біль і невідомість, що буде далі. А в коридорах – сотні таких, як вони, бо в палатах нема місця. Та питання: «Як, звідки, чому? Головні болі тривожили Олексія й раніше. Та коли звернулися в обласну лікарню, то спочатку лікар закинув мамі Ярославі, мовляв, вона хоче таким способом вберегти сина від армії. Коли та обурилась, виписав ліків на п’ять днів від звуження судин і сказав, що то, швидше всього, перевтома, адже в Олексія насичене життя. А хвороба прогресувала.

9 серпня 2011 року, на Пантелеймона цілителя, Олексієві зробили операцію. До всього, в нього ще й стався крововилив. Запевнили, що все пройшло успішно. Але, коли наступного дня хлопця перевели в палату, він почав задихатися. Знову реанімація,  апарати і невідомість: що сталося? Так пройшов тиждень, аж поки хворого відвезли на УЗД. І там ще один страшний вирок, як ніж у серце. «В сонній аорті утворився тромб, який у будь-яку мить міг рватися, і тоді – все, кінець. Лікарі сказали, що хірургічно забрати його не можуть, залишається чекати і розсмоктувати тромб ліками. І ще відмерла частина мозку».

Два тижні батьки Ярослава й Дмитро, рідні разом із Олексієм знаходились на межі. А потім повторне УЗД показало, що тромб зник. Здивований лікар сказав мамі: «Такого ще не бачив, у сімнадцять років – тромб, і він звідкись прийшов і кудись пішов». Врятований, а попереду ще дні й ночі болю, невідомості, надії і хвилини абсолютного відчаю. «Було так важко, що я молитву «Отче Наш» проказувала лише до половини, далі не могла», – розповідає пані Ярослава зі сльозами на очах.

Плачемо всі: пані Ярослава, я і Олексій, який ніжно пригортається до мами, і я згадую слова, які недавно він сказав: «Ви би знали, яка в мене добра мама». Зустрічаю погляд батька Дмитра. Він тримається, а очі теж плачуть від спогадів. У реанімації він допомагав дружині доглядати сина, два тижні спав на кріслі біля лікарняного ліжка, а потім, до його одужання, щоднини робив масаж, щоб синове тіло жило.

Мені не вистачить слів, щоб передати ту всю дорогу боротьби. Протягом чотирьох годин я слухала цю розповідь, боячись поворухнутись. Із Києва Олексія відправили в обласну лікарню, а потім – у Верховину. Хлопець так і не приходив до тями. Лікарі ніяких гарантій не давали, у їхніх поглядах пані Ярослава читала вирок своєму Лесикові. «Так не має бути, він житиме й не помре», – казала про себе. Ще коли хлопець був у реанімації в Києві, хресний батько, священик Петро Якіб’юк провів єлеєпомазання. Тоді Олексій підняв ногу. Помічала мати, як котилася сльоза в синових очах.

За Лесика молилися всі, Служби Божі відправляли навіть у церквах Риму. Поволі молитва і надія зцілювали хлопця. Коли мама просила кліпнути очима, якщо він її чує, отримувала таку довгоочікувану відповідь. Просили висунути язика – й це виконував її Лесик. А коли до Верховинської лікарні приїхала комісія з області, хлопець, на запитання лікаря, скільки він показує пальців, підняв руку, бо говорити не міг, і показав чотири. Тоді повірили, що пані Ярославі не здається, що її дитина приходить до тями.

 Одного ранку в Олексія почався черговий судомний приступ, він посинів, здавалося – помирає. Лікарі не могли ввести укол. На щастя, батьки тоді домовилися зі священиком Василем Данильчиком, що він приїде до Лесика в лікарню. Вони встигли. Ще із двома священикам о.Василь відправляв Службу Божу в палаті, рятуючи життя хлопця. Під кінець читання Євангелії Олексій повернувся до життя. Тоді один із лікарів, що був там, сказав: «Тепер усі бачимо силу Євангелії». А отець Василь мовив: «Олексію, ти ще будеш грати».

Ти будеш грати

Знову обласна лікарня, знову надія й чекання. 30 грудня Олексій промовив до мами перші слова: «Де ви так довго були?». Пані Ярослава якраз повернулася із молитовної зустрічі, де прохала зцілення для сина. А вже 31-го Лесик вітав рідних із Новорічними святами. Сказав мамі: «Я буду ходити». З її допомогою робив перші кроки палатою. Потім йому принесли іоніку, й з-під його пальців вирвалася чарівна гуцулка. Лесик повертався до життя. Навіть попри те, що один із лікарів у області, коли їх виписували після чудесного одужання, сказав пані Ярославі: «Коли ми відправляли вас у Верховину, ми відправляли помирати». Навіть після того, як Олексій уже сам приїхав на чергове обстеження в Київ, усі сприймають його зцілення, як диво, ще один шанс почати життя спочатку.

За кілька днів Олексій зустріне своє двадцятиріччя, а за плечима в цього світлого юнака вже стільки пройдено і пережито. Твої цимбали, Олексію, грають не одну мелодію, а будуть вигравати ще краще. В інтерв’ю ти сказав, що мрієш виконати закон природи: «Посадити дерево, побудувати хату й виховати сина». І це в тебе вийде. Ти ще зіграєш у дуеті з Юрком-бандуристом і прославиш рідну Гуцульщину, бо сам кажеш: «Відчуваю себе справжнім гуцулом». Отаке моє тобі побажання на двадцятиріччя. Бо все найдорожче ти вже маєш – подарований шанс почати все спочатку, люблячих батьків, сестричок, котрі щирими молитвами сердець виривали тебе у хвороби, рідних і друзів, і тих, кого ти ще зустрінеш та очистиш своїм пережитим болем. Адже біль вибілює душу, Лесику. А вона в тебе світла і сильна. Тож нехай твої цимбали й серце дарують сокровенні мелодії оточуючим. Грай Лесику, грай.

Такі долі й люди, як ця родина, при зустрічі, щось міняють у тобі. Переживаючи їхні тривоги, ти сам стаєш сильнішим і мудрішим. Пані Ярослава, проводжаючи мене на зупинку, сказала: «Зрозуміла, в житті треба бути готовим до всього».  

Ярослава Поп’юк   

 

Переглядів - 153
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: