Воїн Світла – Дмитро Пацино
Воїн Світла – Дмитро Пацино
27-04-2015
Політика

 

Воїн Світла – Дмитро Пацино
Коли син прийшов у сон до Марії у білому костюмі і раптом опинився у неї на руках маленьким Ангеликом, вона зрозуміла, що треба готуватися до похорону. 
 
Дмитро був відповідальним, витривалим і наполегливим
Дмитро, після закінчення на «відмінно» технікуму фізичного виховання, деякий час працював у школі рідного села Голови і заочно навчався на факультеті фізичного виховання Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Але його не покидала мрія влаштуватися на роботу в районне відділення УМВС. Мабуть, тому, що, як пішов до армії, то служив у внутрішніх військах в Одесі. Дмитро любив свою роботу, йому подобалось працювати з дітьми, але відчував, що по-справжньому зможе себе реалізувати на іншому місці. 
«Він змалечку був дуже відповідальним, – розповідає мама Марія. – Бо на його дитячі плечі лягла важка ноша. З дев’ятирічного віку він косив, доглядав худобу та робив усю чоловічу роботу і, попри це все, був зразковим учнем, як у навчанні, так і поведінці. Бо його батько саме у той час поїхав на заробітки до Росії і пропав безвісті. Я мусіла сама ростити і виховувати Дмитра та на шість років молодшого від нього Івана. Навіть коли хлопці підросли, Дмитро брав на себе більшість фізичної роботи, бо Іванко хворів – має серйозну ваду серця. До речі, у цьому році йому мають зробити операцію із заміни клапану. А Дмитро був дуже витривалим і наполегливим». 
Мама пригадала, як син, коли навчався в Івано-Франківську, приїздив до Верховини і, бувало, пішки, через верхи, йшов аж у Голови, бо не було чим їхати. «Він дуже любив рідну хату і тому його завжди тягнуло додому. Він щотижня, ну, принаймні, через два тижні, приїздив додому. За той час, що був удома, встигав дуже багато зробити по господарству. Однак, подекуди надмірна фізична праця не позначалася негативно на його успішності у навчанні. Стипендії Дмитрові вистачало на прожиття, і ще він примудрявся за ті гроші купувати щось для дому. Він умів і любив господарювати. Це йому передалося від батька, який, хоч і був приїжджим, поляком – за національністю, та не цурався ніякої роботи, без якої у жодній ґаздівці гірського села не обійтися. Минулого року Дмитро позакладав нові плоти, зробив у хаті ремонт та багато іншої роботи у господарстві. А як цьому тішився дідусь – мій батько Василь Боцвінок. І можете собі уявити, як він, у 83-річному віці, тяжко переживає цю непоправну втрату», -- з болем, як за сина, так і за батька, каже Марія Василівна. На хвильку замовкає, заглиблюється в себе і продовжує: «Мій син не звик надіятися на когось. Він умів заробляти і цінувати зароблене. Щодня прокидався о 5-ій ранку, а коли розпочинався грибний сезон, то ще раніше – о 4-ій ранку він уже був на Скуповій. Того літа, коли став студентом, 50 разів подолав дорогу на Скупову – ходив туди по гриби, щоби заробити собі на навчання. Ніколи не нарікав на труднощі, а завжди казав, що «спочатку треба стати Людиною, а тоді зможу і вам більше допомагати». Дмитро був економним і водночас щирим, у нього на все був порядок. Незважаючи на свою молодість, Діма жив упорядковано і гармонійно. Також Дмитро працював будівельником і вірив, що настануть кращі часи, коли на роботу у правоохоронні органи можна буде влаштуватися, зважаючи не на товщину свого гаманця, а на фізичну підготовку і рівень інтелекту. 
 
Мрія нарешті збулася
Коли мама пробувала заводити розмову про те, що одружуватись пора, він відповідав: «Ще не час. Хіба десь через рік». А як почув, що набирають добровольців у Національну гвардію, вирішив записатися. Мама просила не поспішати: «Може, пізніше, у Верховині чи хоча б Івано-Франківську будуть формувати батальйон. Інакше – де я тебе шукати буду?». «Мамо, рано чи пізно мене й так візьмуть, адже треба комусь захищати нашу землю». 
Рівно рік тому, у квітні, мені зателефонували з Верховини і кажуть: «Триває набір у спецбатальйон. Ваш син давно хотів у міліцію. Чи не має бажання?..». Мова не йшла про те, що цих хлопців відправлять у зону АТО, мова йшла про підготовку до захисту нашого краю. І тепер дуже часто я себе картаю: «Може, це з моєї вини усе так трапилося? Може, якби син пішов у Національну гвардію, все було би по-інакшому? І, може, він сьогодні був би живий?». 
Який щасливий був Дмитро, коли нарешті, після проходження різних медоглядів і комісій, у травні його прийняли на роботу міліціонером патрульної служби, і не у Верховині, а відразу в Івано-Франківську. Він вступив у Львівський державний університет внутрішніх справ і мав навчатися за спеціальністю «правознавство». Оскільки у нього уже була вища освіта, то його зарахували на третій курс.  
 
Але ця радість тривала недовго 
Дмитро приїздив додому щоразу сумнішим і дуже змученим. А мама не могла зрозуміти чому. Бо син нічого не розповідав про свої навчання і тренування на полігоні. Аж на початку липня він сказав мамі: «Наші хлопці уже відправилися в зону АТО». «Діма був дуже співчутливим і м’якосердним. Пригадую, як він, уже дорослий хлопець, плакав, коли померла бабуся – моя мама. І мені було дуже важко уявити, що мій син бере до рук зброю і…», -- крізь сльози говорить мама. «Коли Діма востаннє, перед відправленням у зону АТО, приїхав додому, я складала йому сумку з надією якось врятувати його від лихої долі. З моїх уст навіть злетіло: «Сину, я зроблю все, щоб ти не пішов туди. Я відпрошу тебе!». «Мамо, як я не піду, той не піде..., то хто піде? На все воля Господня. Я мушу це пройти!», – почула у відповідь. Діма дуже поважав своє керівництво і довіряв йому, а тому сказав: «Я у добрих руках. Якщо зі мною щось станеться, то, принаймні, будете знати, де мене шукати». І додав: «Але швидше, ніж за півроку, я, мабуть, не вернуся. Бо ж самі бачите, що твориться». 
Діма не знав ніяких компромісів, у нього було так – так, або ні – ні. 
 
Востаннє мама розмовляла із сином 28 серпня
18 серпня Діма вже був у зоні АТО. Того дня зранку телефонував мені з Дніпропетровська. А потім, коли дзвонив, то навіть уже не казав, де знаходиться. Знаю, що в ніч на День незалежності стояв на блокпості, охороняв шістьох полонених сепаратистів. Мама переживала, чи син не голодний. На що він завжди відповідав: «Якщо я розмовляю з тобою, то це вже означає, що зі мною все добре». Востаннє Марія чула голос сина зранку 28 серпня. «У цей день було велике свято – Перша Богородиця. Діма привітав мене, побажав здоров’ячка і сказав: «І всім-усім привіт передавайте!», – розповідає крізь плач Марія Василівна. З усього було видно, що Дмитро не мав можливості довго розмовляти. Він говорив швиденько і одразу ж завершив розмову, пообіцявши зателефонувати у неділю. Але так того дзвінка мама і не дочекалася. Замість того, 2 вересня зателефонували з райвідділу міліції і попросили, щоб наступного дня зранку вона приїхала. Ніхто не знав, як сказати мамі правду, і не наважувався на це. 1 вересня не телефонували, бо не хотіли затьмарювати їй свята, адже Марія Василівна працює психологом у Красноїльській та Голівській школах. Але мамине серце однаково стискав неспокій, мама відчувала – щось не те з її сином, тим більше, що не телефонував у неділю, як обіцяв, і не виходив на зв’язок. А обіцянок Дмитро дотримувався завжди, аби там що. 
Як Головами, так і сусідніми селами поширилися чутки про цю непоправну втрату і Марія Василівна увечері 2 вересня почула від сусідів, що її син загинув під Іловайськом. Мама гарячково перебирала у пам’яті, до кого б то з Діминих друзів зателефонувати, щоб дізнатися правду, а в серці жевріла остання надія на те, що син живий. Та з телефону, як з уст невблаганного і безцеремонного судді, десь о 12-й ночі пролунав вирок: «Так, Діма загинув». 
Зранку я вже була у Верховині, а звідти поїхала до Івано-Франківська: батьки усіх загиблих під Іловайськом прикарпатців разом відправилися до Дніпропетровська на впізнання. Там було десь 500 тіл, морг був забитий. Лишень у той день, як ми приїхали, у морг завезли 90 тіл. Звісно, що нас туди не впускали, показали лише фотографії, зроблені перед тим, як тіла відправляли у морг. Згодом з’ясувалося, що два бійці батальйону спеціального призначення «Івано-Франківськ» потрапили в полон, через місяць їх визволили; тіла п’яти хлопців ідентифікували за допомогою аналізу ДНК, а одного хлопця повністю розірвало прямо на машині і мама досі не може, навіть за допомогою аналізу ДНК, знайти тіло свого сина і похоронити; а ще про двох поки що взагалі нічого невідомо: чи вони в полон потрапили, чи де. Їхні батьки вдруге здали матеріал на аналіз ДНК і чекають результату. Трьох похоронили відразу, ще у вересні. Їхні тіла були не дуже понівечені і завдяки начальнику карного розшуку, який відразу вилетів туди літаком з Івано-франківська, їх, після впізнання, привезли додому. 
Під час ніби-то виходу з Іловайська, колони українських бійців почали обстрілювати. Автомобіль, у якому їхав Дмитро та ще дванадцять хлопців, наполовину був завантажений боєприпасами. Коли їх біля другого посту почали обстрілювати, шестеро найбільш спритних, у тому числі й Діма, вистрибнули з УРАЛу і давали відсіч. Найбільше потерпіли ті, хто сидів справа і спереду. У Дмитра були розтрощені грудна клітка, спина, таз і відірвані кінцівки. Його ніби прибило до дерева. А тим, хто були зліва і вистрибнули, вдалося врятуватися. І два хлопці серед них згодом Марії Василівні розповіли, що бачили Діму неживим. А мама могла сина ледь упізнати хіба лише по нижній частині обличчя, бо верхня частина голови була обгорілою. Але на фотографії останків його тіла був дерев’яний хрестик, такий, як любив носити Дмитро, хоч мав і срібний. Мама впізнала той хрестик, так само, як і срібний перстень з написом «Спаси і сохрани». Правда, на фотографії перстень був не на руці, а так, як і хрестик – збоку, біля останків тіла. 
 
Тепер Дмитро приходить до мами у снах
Марія Василівна зі своїм молодшим сином Іваном двічі здавали матеріал на аналіз ДНК. І все, на жаль, співпало. Сильна духом і мужня жінка каже: «У мене немає жодних сумнівів. Хоч так би хотілося, щоб це була неправда. Інколи мені здається, що Діма живий, що він прийде, і я його чекаю». Та Діма приходить до мами хіба лише у снах. 
Після першої поїздки до Дніпропетровська у вересні та після здачі матеріалу на аналіз ДНК Марія Василівна розпочала сорокаденний піст і просила Бога, щоби син якнайшвидше знайшовся живим. Піст уже майже завершувався, але ніякого просвітку не було, ще навіть не було результатів проведеного аналізу ДНК. А мама вже втомилася жити у невіданні, здогадках, і триматися за тоненьку соломинку надії: а раптом ще в когось був такий хрестик чи такий перстень, як у Дмитра; і хлопці, які стверджували, що бачили Дмитра неживим, теж могли помилитися, адже після того, як вони побували в такому пеклі, це було б не дивно. І тут одного разу син прийшов у сон до Марії: такий усміхнений, красивий, у білому костюмі, і раптом опинився у неї на руках маленьким Ангеликом. «Я зрозуміла, що треба готуватися до похорону», – каже мама. 
Через деякий час з Діминого телефону до мами подзвонив сепаратист і Марія спілкувалася з ним, переважно – за допомогою SMS, упродовж шести місяців. Він переконував згорьовану жінку, що не причетний до загибелі її сина: вони просто робили зачистку території і він забрав собі телефон. Написав, що біля деяких тіл знайшли посвідчення та інші документи. Було там і посвідчення Дмитра Пацино. Але тіло було настільки понівечене (як засвідчила експертиза – від вибухів і осколків), що «я не можу запевнити, що то був ваш син, чи не ваш», -- прочитала у одному із SMS-повідомлень Марія. Чоловік, з яким вона спілкувалася, не був російським солдатом, а жителем Донецької області. Марія Василівна спочатку побоювалася цього спілкування, хоча з іншого боку розуміла, що це може допомогти їй дізнатися хоч щось про обставини загибелі сина, і більше того – їй так хотілося вірити, що син живий, що, може, у полон потрапив. Мама чекала і молилася, і щиро просила цього незнайомця, якого ніколи не бачила, повідомляти про всі новини. Але одного разу він сказав: «Парни с Ивано-Франковска не сдавались. Потому сами рассуждайте: жив ваш сын, или умер». 
 
Повернення додому
Марія Василівна Пацино радіє, що похоронила нарешті свого сина на рідній землі – ось такі жорстокі реалії нашого сьогодення. Ще вчора ніхто не думав, що незабаром доведеться радіти навіть з такого приводу. Інколи мама шкодує, що син не одружився і не подарував їй онуків, яких любила би понад усе. «Але, мабуть, така його доля – чистим Ангелом піти із цього життя». 
Жінка розповідає, що коли, після ексгумації, яка відбулася 2 квітня у Дніпропетровську, її сина та ще двох його побратимів привезли до Івано-Франківська, вона відразу відчула на собі подих із цинкової домовини, що стояла посередині – то, мабуть, син хотів обійняти маму під час такої довгоочікуваної зустрічі. Дорогою додому, у Голови, Марія неодноразово відчувала цей самий подих. Відчула його і тоді, коли занесли домовину до хати. Раділа синова душа і тоді, коли Псалтир читали, і панахиду в церкві відправляли… 
У розмові мама просить передати щирі слова подяки колишнім колегам Дмитра – працівникам обласного управління МВС та його керівництву. «Микола Олександрович Семенишин – колишній начальник управління МВС в нашій області, спеціально приїхав до Івано-Франківська на панахиду із Хмельницька, куди його перевели трохи більше, ніж місяць тому. Він плакав за Дмитром, як за рідним сином, він дуже нам співчував, завжди був на зв’язку. Поки його ще не перевели у Хмельницьк, я приїжджала після смерті Діми в обласне управління МВС, як додому. А коли його перевели, я дуже хвилювалася, ночей не спала: як привезти сина додому і хто так сприятиме нам у всьому. Завдячую також Вірі Іванівні, яка працює в управлінні завкадрами. Вона теж дуже щиро підтримувала мене, перед Новим роком навіть приїздила до нас, у Голови, привозила допомогу, яку нам, батькам загиблих, виділили на свята». 
Марія щиро вдячна вітчиму Дмитра – Михайлу Тинкалюку, з яким проживає два останні роки і який весь цей, найскладніший у її житті, час був поряд з нею, сестрі Ганні, братам Василеві та Іванові і їхнім сім’ям, всій родині, сусідам. Також педагогічним колективам і дирекції Красноїльської та Голівської шкіл, які матеріально і насамперед морально щиро підтримували її упродовж майже цілого року. 
Пароху села Голови Юрію Атаманюку та всім священикам, учасникам хору та духового оркестру, які приїхали провести сина в останню земну дорогу і помолитися за упокій його душі. Сільському голові Василю Костюку, всім односельцям, які багато допомагали в організації похорону. Голові районної ради Івану Маківничуку, колишньому голові РДА Ярославу Скуматчуку, керівнику апарату Василю Бровчуку, начальнику РВ УМВС Ігорю Мартищуку та всім працівникам райвідділу міліції. Медикам сіл Голови та Красноїлля. За фінансову допомогу – керівникам районного та Верховинського і Гринявського держлісгоспів: Юрію Маковійчуку, Олександру Александрову та Роману Стефанюку, начальнику ДПІ у районі Івану Шкіндюку та начальнику «Верховинського РЕМу» Андрію Мельнику. Марія Василівна дякує всім, хто співчуває, піклується і досі допомагає їй. Мамі часто кажуть: «Ми завжди з вами!». «А я з Богом!», – відповідає Марія. 
Жінка, яка за сім місяців пережила стільки, що, здається, у цілих сімдесят років це важко умістити, бажає усім матерям, особливо тим – чиї сини уже пішли чи підуть захищати Україну, такої витримки і такої Сили Духу, яку їй Бог давав упродовж цього часу. «Лиш не дай Бог нікому такого терпіння! Хай усі сини повертаються додому живими!». 
* * *
У листопаді Дмитрові уже би виповнилося 25 років, але на Небесах розпочався інший відлік його життя. Там у нього – Воїна Світла свої бойові завдання і, мабуть, зовсім не схожі на ті, які він виконував під Іловайськом. Для мами він назавжди залишиться невидимим Ангелом, для молодшого брата Івана, який і досі не вірить у смерть Дмитра і каже: «Мамо, не вірте! Він живий! Це не його ми похоронили!», хай назавжди залишається жити на землі мужнім захисником України, а для нас усіх він буде Героєм – Одним із тих, які не помирають. А навпаки – вічно закликають до життя усвідомленого, відданого і жертовного. 
Дмитро Пацино. Богдан Шлемкевич… Ці хлопці дивляться на нас із Небес і до багато чого зобов’язують. 
Людмила Зузяк
 

Переглядів - 122
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: