Василь Пилип'юк: «Верховина – це моя колиска»
16-06-2015

 

Для Василя Пилип’юка – видатного фотомайстра, президента видавничого підприємства «Світло й Тінь», творця художніх фотографій, значна частина яких вже увійшла до кращих надбань культурологічної спадщини і за які він удостоєний високих звань лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України – кожен приїзд у Верховину – це свято зустрічі з юністю, із собою молодим. Та, на жаль, через, навіть у 65 літ, дуже напружений ритм життя митця, така нагода випадає нечасто. За цю зустріч із Василем Пилип’юком верховинці мають завдячувати Лесі Українці, бо це вона покликала його в Буркут: фотомитець працює над черговим альбомом із серії «Постаті». Здолавши непрохідні дороги, бо для Василя Пилип’юка таких не існує, повертаючись із Буркута, на деякий час зупинився у Верховині, щоби зустрітися із шанувальниками його творчості та колишніми колегами і друзями. 
Оскільки митець вважає, що «багато слів і довгі доповіді заважають жити, так як довгі сподні – ходити», то, можна сказати, що це була розмова сердець. 
Приємною несподіванкою для Василя Васильовича було його фото «Дівочі жарти», зроблене ще в ті часи, коли Василь Пилип’юк був фотокором верховинського «Світанку», яке принесла Ганна Ілійчук і розповіла його історію. Це фото, якого, до речі, немає в архіві митця, перемогло колись у районному фотоконкурсі, а майбутній чоловік Ганни Онуфріївни, нині уже покійний, побачивши на світлині свою симпатію, просто-на-просто викрав фото із виставки. І саме завдяки цьому – завдяки любові, фото повернулося до свого автора майже через п’ятдесят років. І, навпаки, – Василь Пилип’юк просив допомогти знайти людей, що на його світлинах, зроблених у Верховині. 
Я теж не могла пропустити нагоди поставити кілька запитань Фотомайстру.
-- Чи відчуваєте на плечах тягар років? А чи здобуті досвід, визнання роблять його легшим? 
-- Ви знаєте, мій вік дуже молодий. Я в таких клопотах творчих, що все думаю, що мені тридцять років. Я зранку встаю, п’ю каву і маю вже п’ять-сім планів на один день. Не кажучи вже про моїх студентів, про Національну академію мистецтв, якій я відданий і мрію створити там кафедру фотомистецтва. Тому віку я не відчуваю, слава Богу. Хоча в одному інтерв’ю, здається – газеті «День», я сказав, що мені з кожним днем стає все важче бути молодим. Ви знаєте, якісь такі тонкі нюанси психологічні і якісь фізичні навантаження, може, десь є. Але це так, проходить мимо: випив каву – і забув. 
-- В одному інтерв’ю ви сказали, що людина спочатку себе шліфує, вдосконалює, набирається професіоналізму, а після 60-ти може працювати над серйозними темами. Які серйозні проекти вам вдалося втілити за останні п’ять років? 
-- Перевага моя як видавця, серед усіх видавництв, у тому, що я роблю зараз серію, яка ввійде в історію Української держави. Це – серія «Постаті». Про видатних українців, видатних людей, які жили, живуть Україною і які залишили після себе великий слід. Зокрема, це – Микола Колесса. Це був перший мій такий політ творчий… В Оперному театрі була велика презентація… Миколі Колессі тоді було 100 років, це – вже історія. Але є багато людей, які заслуговують, аби значно швидше про них говорили мої книги. І я стараюся. Друга моя книга була про видатного великого українця Георгія Кирпу, міністра транспорту, з яким ми дружили тридцять чотири роки і який мені дуже багато допоміг у житті. 
І Павличко. І Франко. І Шевченко. Ця серія «Постаті» у відповіді на ваше запитання стоїть під номером один. Другою важливою віхою у моєму житті є моя наукова праця. Я – доцент, готуюся здобути вчене звання професора. Тому для мене Львівська національна академія мистецтв – це та мекка, якою я зараз живу. 
Найбільша моя перевага у тому, що я ставлю собі мету і ніколи не зупиняюся на шляху до неї – я її досягаю, і тоді задоволений своєю роботою. От я поставив собі за мету відкрити кафедру фотомистецтва, вперше – в державному вузі. Я думаю, що через рік-два це буде зроблено. І тоді ви будете брати в мене інтерв’ю і запитуватимете, над чим я ще працюю (сміється). 
-- Розкажіть, будь ласка, про свою працю у «Світанку»? Кого пригадуєте із колег-журналістів? 
-- Верховина і «Світанок» рідний – це для мене такий спогад, така інтрига! Я називаю «Світанок» рідним, бо я тут став на ту стежину творчу, яку плекаю до сьогоднішнього дня. До редакції «Світанку» я прийшов у 1967 році. Перед тим два місяці пропрацював у снятинській районній газеті, де фотокореспондент не давав мені можливості користуватися лабораторією, не давав мені дорогу далі. І мене відправили у цей славетний верховинський край. Мене з радістю зустрів Михайло Чолій – тодішній редактор газети. А найбільше запам’яталась поезія Василя Галамасюка, оті творчі зустрічі. Потім були прекрасні редактори Ярослав Нарган, Володимир Піпа – я всіх їх дотепер пам’ятаю, бо кожен із них дав мені якийсь певний свій урок. 
З Ярославом Нарганом ми земляки, тому були, як друзі: вечорами ходили по Черемошу, по кладках, і згадували, як тут здорово, як тут гарно, особливо – у свята. Оця сопілочка, «Гуцулка» (танці) – від цього у мене душа розривалася. 
З колег пригадую також Калину Марфей. Вона така була скромна, така ніжна і щира. А майбутній її чоловік Дмитро Ватаманюк був тоді ще сількором, дописував до нашої газети.  
 
 
-- Світлої пам’яті Дмитро Михайлович, наш багаторічний редактор, якого недавно Господь покликав до Себе, розповідав, що саме після того, як ви поїхали з Верховини, його замість вас прийняли на посаду фотокореспондента. 
-- То він заступив на моє місце? Бачте, а я досі цього й не знав. Хоч і зустрічався з Дмитром Ватаманюком, але тоді він уже був редактором. Він був закоханий у журналістику. Він, так само, як і я, тішився кожній своїй публікації, кожному журналу і виданій книзі. Після останньої моєї зустрічі із колективом редакції, а це було десь років вісім тому, я радів за мою колиску – верховинську редакцію. Я був певен, що з таким редактором, як Дмитро Ватаманюк, газета буде жити довго і матиме успіх у читачів. Але, на жаль, стається те, що сталося. 
У Верховині я мав лабораторію. Газету тоді робили ще на лінотипах. Пригадую, роблю репортаж чи то з ферми якоїсь, чи з полонини, чи про якесь весілля, і йду робити кліше у друкарню. То були такі цинкові кліше. І чекав доти, поки мені не зроблять копію кліше, щоб я подивився, як воно вийшло. Це старі технології минулого століття, ми вже їх пережили. 
Пригадую також Михайла Федорчука, який працював відповідальним секретарем. Це був такий педант… Мій земляк Михайло Аксенюк, з яким я відтоді ніколи не зустрічався. Він дуже майстерно писав фейлетони. Пам’ятаю останній фейлетон «Вибило фідер» про якусь електричну станцію. Він там критикував усіх районних начальників, які відали тоді електрикою. 
Анна Космач. Це була ціла поема для мене в той час. Вона була прекрасною журналісткою уже тоді. Також видатний чоловік, лауреат Шевченківської премії Тарас Мельничук. Ми дуже часто втрьох ходили робити матеріали. Аня працювала кореспондентом радіо, а ми з Тарасом робили репортажі для газети. Пригадую, не одну нічку ми з ним провели на полонині, у вівчарів. Ми спали на траві, я отримав запалення нирок і лікувався в лікарні, де зі мною в палаті були Іван Миколайчук і Костянтин Степанков, із якими я до того часу не був знайомий. (Якраз тоді у Верховині проводились зйомки легендарного кінофільму – Л.З.) Я маю кадр, на якому Іван Миколайчук танцює на шклі. Це – прекрасні сюжети, на яких шкло розривається, тріскотить… 
-- Як оцінюєте з висоти літ і досвіду: ви й тоді вже працювали, як митець, чи це було звичне для радянських часів ремісниче фоторепортерство? 
-- «Світанок» став для мене поштовхом, особливо, коли я отримав газету «Правда», яка вмістила моє фото. Надрукуватися у центральній газеті «Правда» – це було неможливо. Моє фото «Гуцульські хлоп’ята», як тепер пригадую, на три колонки дали, так гарно. Друга велика радість для мене була: коли я отримав газету «Известия» -- я став лауреатом фотоконкурсу, який проводила ця газета. І переміг я завдяки фото, зробленому у Верховині, але на той час я вже тут не працював. Особливе натхнення у мене з’явилося після того, як я отримав першу премію на обласній фотовиставці. Коли я надрукувався у «Молоді України», у «Соціалістичній індустрії», «Правді України», мене зразу заповажали в обласній пресі і запросили в газету «Комсомольський прапор». Микола Іванович Кубик, Грицько Підлісний, Євген Гордиця, Юрій Пікар, Володимир Роса, Микола Яновський – це ті журналісти, з якими я працював у Івано-Франківську і спілкування з якими давало мені натхнення. 
-- Як ви вважаєте, у чому секрет вашого успіху: і не лише у мистецтві, а й у житті? 
-- Окрім творчого натхнення і Божого дару, треба мати ще велику працелюбність. Я маю дуже багато друзів, але я ніколи зайвий раз не залишаюся на каві. Треба з молодості завоювати авторитет собі. Завоювати його дуже важко, але дуже легко можна загубити. Я щасливий, що у мене були такі видатні друзі, як Дмитро Павличко, Георгій Кирпа, Микола Подолян – головний редактор журналу «Україна». Це ті люди, які заклали в мені працелюбність, відповідальність, наполегливість. Від них я навчився ніколи не зупинятися на досягнутому, не спішити на лаври. Я видав 96 своїх книг, але продовжую працювати далі. У мене в планах – і Леся Українка, і Леонід Кравчук із серії «Постаті». Роблю фотоальбом «Симфонія Львова» – чотири томи: «Літо», «Осінь», «Зима», «Весна». Я ще відчуваю запас творчості, запас наполегливості і запас відданості своїй професії. 
-- Ви пройшли дорогу від фотокореспондента нашої райони до президента видавничого підприємства «Світло й Тінь», знаного у світі майстра світлини. Згадуючи який період свого життя, вам стає тепло на душі? 
-- Ви знаєте, я тішуся і кожному періоду, і кожному успіху, і кожному виходу книги. У мене великих застоїв не було, у мене весь час усе в напрузі – і так до сьогоднішнього дня. Весь час громадська робота, викладацька, беру участь у великих міжнародних фотосалонах, є головою журі багатьох міжнародних салонів. У мене кожен день і кожен місяць напружений. Рік за роком минає, як один день. 
-- Працюючи особистим фотографом першого Президента України Леоніда Кравчука, мали змогу побувати в дуже багатьох країнах світу. А тому, як ніхто інший, можете порівняти їхній і наш рівень життя, ментальність. Яка, на вашу думку, українська перспектива? Чи готові українці брати на себе відповідальність за своє життя, бути власниками і господарями на своїй землі, так як це є у всіх розвинутих країнах, де усі ресурси віддано у власність громад? 
-- Якщо відповісти одним реченням, то я би сказав так: мусять ще народитися такі українці. Таких відданих ще немає. Той – олігарх, той ще в партії, і кожен дбає про себе. Кожен керівник держави має дбати про українську націю. А народ? Поки люди матимуть 50 доларів пенсії, то, звичайно, ми не можемо йти ні у Євросоюз, ні… Має бути пенсія, має бути зарплата, має бути ціна праці вчителя, робітника, письменника чи журналіста – люди мають бути задоволені. Поки що про це говорити нам ще рано.  
 
-- До подій Майдану та війни на сході України не залишаються байдужими фотографи з цілого світу. Як ці події, що сколихнули увесь світ і спричинили революцію свідомості не лише в українців, будуть відображені у творчості фотомитця Василя Пилип’юка? 
-- Я вже пережив дві революції. Помаранчеву, до якої я долучився із дуже і дуже творчим багажем – я зробив книгу «Нам пора для України жить!», яку Президент Віктор Ющенко дарував Президентам країн цілого світу. І виставка у мене була у Львові та інших областях України, і за кордоном. 
Під час Революції Гідності я разів шість їздив до Києва, але мене щось так вибивало з колії. Наприклад, січень і лютий, коли відбувалися страшні події, коли гинули наші люди, я якраз був на інших зйомках і не міг туди поїхати. Однак, я маю великий запас фото із подій нинішньої революції. Але видавати альбом я не наважуюся, бо ті знімки не є настільки високоемоційними і високопрофесійними – я дуже вимогливий до себе і своїх робіт. Та, звісно, є роботи, які увійдуть у мої наступні книги. 
-- Які ваші побажання верховинцям? 
-- Я буду дуже щасливий приїжджати сюди, тішитися зустрічами, дивувати верховинців своїми творами, своїми книгами, своїми виставками. Та головне – щоби був мир, щоб ми могли в черговий раз зустрітися і відсвяткувати вихід у світ мого альбому про Лесю Українку – одинадцятого тому із серії «Постаті». 
Людмила Зузяк

 

16.06.15
Василь СКРИПНИЧУК: «Стільки буде об’єднаних громад, скільки захочуть люди»

На ХХХ сесії районної ради говорили про адмінреформу, розглянули 17 питань і таємно обрали заступника голови ради Перед початком ХХХ сесії районної ради засідала президія, яка й вирішила, які основні питання роз- глянуть на І пленарному засіданні. 
 
детальніше
16.06.15
Іван ДОМАНСЬКИЙ голова Верховинського відділення Асоціації деревообробників Прикарпаття «лісові Ресурси мають працювати на місцеві громади» Деревообробників «загнали» на аукціони, куди допускають усіх, навіть монополістів, які штучно піднімають ціну на ліс

На Верховинщині основу деревообробної галузі складають малі та середні підприємств. На жаль, вони не спроможні конкурувати із крупним бізнесом, який найчастіше заходить із більш промислових областей та постійно прагне захопити цей ринок, але не для переробки на місці, а експортувати деревину кругляком. У цьому випадку втрачають місцеві деревообробники, люди страждають через відсутність робочих місць, зменшуються надходження до місцевих бюджетів.
Останнім часом, на всіх рівнях ведуться розмови та впроваджуються реформи децентралізації влади, але й далі спостерігається прагнення чиновників Держлісагентства погоджувати непрозорі правила із продажу деревини для переробників, віддаючи перевагу монополістам. Це може знищити деревообробну галузь та економіку більшості районів.
Який вихід пропонує Асоціація деревообробників Прикарпаття? Із таким запитанням редакція «ВВ» звернулася до голови Верховинського відділення Асоціації деревообробників Івана ДОМАНСЬКОГО:
На сьогоднішній день проблема деревообробників у тому, що чиновники Державного лісового агентства вважають, що головне їхнє завдання і найбільша вигода для держави буде, коли за максимальну ціну продадуть товар. При цьому вважають, що деревина в необробленому вигляді – це і є товар. Не враховуючи абсолютно при цьому – хто його купить, що з ним зроблять, який розвиток надалі отримає те підприємство, котре придбає деревину.
 
детальніше
16.06.15
Чому Порошенко звільнить Наливайченко та інших представників Фірташа у владі! Володимир Бойко

Я давно знав, що голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко слабий на голову. Але не думав, що настільки. Як видно, хвороба стрімко прогресує, що призводить до приступів словоблуддя, розповідей про помічника президента Росії Суркова, який, начебто, керував снайперами на київському Майдані, та заяв, що якийсь заступник Генпрокурора Яреми став співвласником скандально відомої компанії «БРСМ-Нафта».

Якщо раніше з Наливайченка просто сміялись, то в останньому випадку він, здається, влип і влип ґрунтовно.

детальніше
16.06.15
Неординарна історія трапилася на останньому дзвонику в одній із шкіл міста Коломия.

Марко Левандовський, випускник, що отримав золоту медаль, вийшов до мікрофону і передав свою медаль однокласниці, яку вчителька позбавила аналогічної нагороди через упереджене ставлення.

"Ці слова, я хочу сказати для Олі Мацюк. Ти не одержала золоту медаль, хоча як ніхто її заслуговувала, тому це твоя медаль"

 

детальніше
15.06.15
Серіал «Останній москаль» як інструмент насадження комплексу меншовартості українців! Віталій Боримський,

Нещодавно заради цікавості проглянув кілька серій «Останнього москаля». Мотив був простий – хотілось порадіти за вітчизняний кінематограф, поглянути, що ж ми протиставляємо низькопробному російському продукту, яким нас постійно годують з екранів. Цікавість, тим більше, підживлювала інтригуюча назва серіалу. Що ж я побачив? Це не просто низькопробний продукт, тільки український. Це цілковито російський продукт. Складається враження, що сценарій до серіалу писав сам Д. Кісєльов. Те приниження українців, яке ми бачимо в фільмі, цілковито йде в руслі російської пропаганди. Нам нав’язується той образ «хохла», який вигідний Росії.

детальніше
13.06.15
ЯКШО ЖІНКА ПЛАЧЕ. Пам'ятка чоловікам. (особливо пункт 8)

1. Насамперед спробуйте з'ясувати, чия це жінка. Коли жінка чиясь, втішати її небезпечно. Якщо жінка нічия, візьміть її собі. Тепер, якщо вона продовжить плакати, то буде абсолютно зрозуміло, що це від щастя.

2. Коли плаче ваша особиста жінка, ніколи не залишайте її одну. А навколо всі тільки й думають, що вона нічия. Будьте до неї максимально близькі і уважні. Відійдіть не далі, ніж на відстань, де її голос вже не буде чути, і не випускайте з поля зору – використовуйте бінокль.

детальніше
12.06.15
Україна не отримає американські ПЗРК, а у Конгресі США полк "Азов" назвали "неонацистським"

Полк "Азов" не будуть тренувати за гроші США, а Україна не отримає американські ПЗРК. У Конгресі ухвалено відповідні поправки до законопроекту H.R. 2685, "Про видатки на оборону у 2015-му році" ( “Department of Defense Appropriations Act of 2015”) за ініціативи конгресмена-демократа Джона Кон'єрса та конгресмена-республіканця Теда Його. Про це повідомляє сайт конгресмена-демократа Кон'єрса (John Conyers).

детальніше
12.06.15
Пишайся, Україно!

Красуня.
Спортсменка.
Харків'янка.
Еліна Світоліна.
Перша ракетка України, і 17-а (поки що) у своїй професії у Світі.
Гордість нації.
Завдяки їй, незліченні кількість разів у році піднімається Прапор України.

детальніше
11.06.15
За даними ООН, майже вся Україна живе за межею бідності

Організація Об'єднаних Націй дослідила рівень життя українців. За їх висновками майже вся країна живе за межею бідності.
У ООН називають цифру 80% - саме стільки українців ледь-ледь можуть дозволити собі їсти.
Згідно зі стандартами ООН за поріг бідності відносять тих людей, які в день витрачають до 5 доларів або 105 гривень. Експерти організації підрахували, що прожитковий мінімум в Україні становить 33 гривні 50 копійок на день, або ж 1 долар 50 центів.

детальніше
Обласні новини

вологість:

тиск:

вітер: