Доброволець Валерій Мар'янець: "У полон я більше не здамся, краще підірву себе"
11-03-2015

Я – звичайний солдат. Родом з Закарпаття, але в Києві живу вже протягом 20 років. До війни я працював в "Епіцентрі" продавцем. Коли почався захват Криму, я звернувся у військкомат, вони мене записали і сказали: "Чекайте - ми вам подзвонимо". Я чекав близько трьох місяців, а у червні пішов записуватись у Нацгвардію, але потрапив у батальйон "Донбас".

Я дуже добре розумів, що йду на війну. Там усі бояться, але потім звикаєш до вибухів, до стрілянини. Найбільше пам'ятаю момент дуже сильної втоми, це було коли ми вдруге заходили в Іловайськ, 18-19 серпня, тоді ми тримали півміста, а друга половина була під сєпарами.

Нам потрібно було переходити через залізницю, а вони поставили кулеметні точки, і ми, наче якісь самогубці, пішли через пішохідний міст над залізницею, бо треба було прориватися далі. Нас було 70 чоловік. Нам місцеві казали, що там є взвод чеченців, приблизно 30 чоловік, а скільки сєпарів загалом - було невідомо.
доброволец марянец

Ми тоді вели дуже тривалий і дуже інтенсивний бій, десь близько 4-5 годин без перерви. Афганці, що були з нами, казали, що вони такого ніколи не бачили в Афганістані.

Нас почали брати в кільце, ми почали відступати, потім з'ясувалося, що їх було приблизно 500-700 чоловік, вони мали дві "Нони", а ми йшли лише з автоматами і кулеметами.

Коли вертались назад, використавши майже весь боєкомплект, по мосту йти було неможливо, бо він був під інтенсивним вогнем, весь прострілювався. Перебігали під ним, а залізниця була дуже широка. Ми встановили автоматичний режим на зброю, і пересувались від стовпа до стовпа, відстрілюючись, щоб сєпари не могли підіймати голови. Я, коли перебіг дорогу, впав без сил. До мене підійшла медсестра і спитала, чи все нормально, чи живий. Я сказав, що все нормально, просто відпочиваю. Потім все ж підвівся. Коли ми приїхали на свою базу, зайшли до місцевих людей, а вони якраз ліпили лєпьошки і мені так захотілося їсти. Я їх попросив, так нахабно, що дуже хочу лєпьошку.

Вони, звісно, дали. За ті два дні під Іловайськом, я майже нічого не їв. Тому що в перший день, 18 числа, ми заїхали в село Грабське, а там валялася купа мертвих сєпарів, стояв такий сморід, що їсти було просто неможливо. А на другий день, коли пішли в наступ, було не до їжі.

Іловайськ, Многопілля і Грабське - це був такий трикутник, який ми тримали з усіх боків. А потім нам сказали, що дадуть коридор, ми всі в Многополлі зібрались і звідти виходили через Красносільське, мали дійти до Старобешевого, але ледве від'їхали - нас почали розстрілювати. Наші хлопці - для мене дуже близькі люди, але є людина, яку я можу називати батьком, він мене врятував від смерті. Ми їхали на "Рено", коли почався обстріл, вискочили і стріляли у відповідь.

Раптом зупинився інкасаторський броньовик, і хлопці з нього нас забрали до себе. По ньому почали лупити кулі і пробивати броню. Одна з куль влучила мені у скроню. Я думав, що там нічого немає і вона відлетіла, але відлетів тільки сердечник, а оболонка кулі залізла в кістку і залишилась там, аж до того моменту, поки я не потрапив у госпіталь в Києві. Скроня одразу опухла, кров побігла, але я думав, що подряпина і нічого такого. Машина зупинилась і один солдат, Шаман, почав нас усіх швидко витягувати назовні, а нас було четверо. І тільки він нас повитягував, росіяни з танка влучили в цю машину. Цей Шаман, можна сказати, врятував моє життя.

Після цього один боєць, позивний Полтава, запропонував дістатися до крайньої хати в селі. Коли ми, відстрілюючись, вскочили в якийсь автобус і доїхали до тієї хати, росіяни оголосили перемир'я і начебто перестали стріляти, але один танк все одно прострілював територію і влучив у автобус з боєкомплектом, до якого якраз підійшов Полтава. Він загинув. Його родичі й досі не хочуть вірити, що його вже немає в живих.

В Красносільському ми протримались 36 годин. Сподівались, що нам дадуть допомогу, що нас виведуть, просили артилерію відпрацювати по ворогові, давали їм координати, а вони відповідали, що немає наказу.

А ми попалили багато російської техніки, захопили три БМД і один танк, але в нас було дуже багато поранених і ми не могли вільно пересуватись. Потім деякі хлопці з інших батальйонів почали здаватись у полон. Крім нас ще залишались хлопці з кіровоградського спецназу і з розвідки чоловік 15. Вони з Савур-Могили до нас пробились, йшли звідти пішки.

Росіяни сказали, щоб ми їм віддали тяжко поранених, і що вони їх передадуть Червоному Хресту. Ми так і зробили, а потім вони нас попередили, якщо ми не здамося, вони почнуть наших поранених розстрілювати. І нам довелося здаватися. Ще нам пообіцяли, навіть дали слово офіцера, що сєпарам нас не передадуть, але цієї обіцянки вони не дотримались.

Ми були страшенно виснажені, голодні. Нас відвезли кілометрів за 10 від Красносільського, тримали у полі. Ми збирали качани кукурудзи і гризли їх. Вороги нам перевіряли вени. Цікавились, під чим ми ходимо в бій. Казали: "чи ви взагалі без голови? Бо це безглуздо, коли 70 людей з автоматами йдуть штурмувати місто".

Ми були готові, що нас розстріляють, з усіма попрощалися по телефону. Я жінці подзвонив і сказав, що, напевно, вона мене більше ніколи не побачить. А коли поранених віддавали, попросив одного з хлопців передати мої речі мамі, якщо нас розстріляють.

Спочатку всіх завезли у Донецьк, загалом нас було 110 чоловік. Декого тримали на другому поверсі донецького СБУ, а наш батальйон тримали у підвалі. Ми постійно вірили, що нас або поміняють, або звільнять.

Там ніхто духом не падав. Коли зробили перший обмін, нас залишилось приблизно чоловік 90. Через півтора місяця 70 чоловік відправили в Іловайськ на відбудову міста. У нас були люди з різними будівельними спеціальностями в батальйоні. Ми там ремонтували дахи, склили вікна, латали усі дірки, які залишились від снарядів.

Місцеві нам допомагали, хто їжею, хто одежею, взуттям. Майже щодня на стовпах у місті з'являлись жовто-блакитні прапори, або чорно-червоні. Сєпари зафарбовували, а люди їх знову малювали. Оскільки серед місцевих є партизан, то часто було чути стрілянину. Там я побачив велику бетонну огорожу, де було написано "Україна - це Донбас". І ніхто на цей напис вже не звертав увагу, махнули рукою. Був випадок, коли на весіллі напідпитку вийшла молодь і почали кричати: "Слава Україні".

Але бувало і навпаки, коли місцеві кричали на нас: "Чого ви сюди прийшли, що ви тут забули?" Ми, як військовополонені, не мали права прирікатись, але я не витримав, повернувся і сказав: "А куди ми прийшли? Ми прийшли на свою землю, ми - в своїй державі".

- Так виходить, що ви в своїй державі - полонені?
- Виходить, що так, - сказав я.

Але потім, поодинці ці люди підходили до мене і казали: "Ми за вас!"

А от коли вони разом збираються, то вони всі за "ДНР", за Росію.

Вони просто бояться одне одного. Тому що одне одного можуть здати, як в старі радянські часи. Їх ведуть і закривають в тюрму за підтримку українців, за пропаганду.

Місцеві знають, що Іловайськ розбомбила Росія, а не ми з автоматів. І вони насправді за нас, але гуртом вони за Росію.

Жили ми в лінійному відділенні міліції, будівля була обгоріла, ми туди наносили порожніх ящиків від снарядів, зверху поклали ДСП і зробили собі лежаки. Якісь продукти нам передавали спочатку сєпари, а потім наші волонтери якось домовились і постачали нам їжу. Два з половиною місяці я пробув у Іловайську і півтора місяця у донецькому СБУ. Понаходив там книги, які вони просто повикидали на смітник. Я вчуся на юридичному факультеті Національної Академії Управління, тому там я прочитав багато юридичних книг, можна сказати, зайнявся самоосвітою. Знайшов книгу про голодомор. Взагалі, всі книги, що я там познаходив, привіз додому.

У полоні я перехворів на запалення легень, там де була куля, утворилася больова шишка, біля лівого ока було 2 осколки, великий я витягнув руками, а маленький заріс.

Коли вже у Києві звернувся до хірургів, вони розрізали і дістали оболонку від кулі. І той маленький осколок біля ока теж вирізали.

Нас звільнили шляхом обміну:150 наших на 225 сєпарів. Усіх розділили на групи по 10 чоловік. Коли вийшов з машини, подивився, що висить наш прапор, подумав, може це просто нас розігрують. Підійшов до хлопців і кажу: "Слава Україні!", вони: " Героям Слава!" Попросив у одного, щоб дав мені рідним подзвонити, коли побачив, що він дістає телефон і простягає мені, тоді повірив, що це наші. У полоні і волонтерів тримають, лиш за те, що вони допомагають українцям. А я б у полон більше не пішов ні за що, просто підірвав би себе, бо дуже мені там не сподобалось.

(Валерій відмовився розповідати більш детально про своє тривале перебування у полоні, боючись за життя своїх друзів, з батальойну "Донбас", яких досі не звільнили, - Ред.)

Коли нас привезли в Петрівці на обстеження, лікар мені сказав, що в мене не вилікували пневмонію. Але в центральному госпіталі МВС перевірили і виявили, що то гострий бронхіт. Коли випишусь, то одразу поїду до мами, бо вона не знала, що я на війну пішов, поки не побачила мене по телевізору. А після мами поїду знову воювати.

Мене дуже вразило на цій війні, що плачуть чоловіки, офіцери. Я ніколи раніше такого не бачив. А ось в Пісках довелося. Це було в липні. Нас з Донбасу небагато було, якраз проривали кільце навпроти донецького аеропорту. Наші тоді це село звільнили.

Після боїв я побачив, як плакав полковник над своїми загиблими хлопцями - я це ніколи не забуду.
Мені б дуже хотілося спокійного життя, десь в Закарпатті, наприклад. Я по гриби люблю ходити. Але, щоб настав мир, то треба закінчити цю війну, треба перемогти агресора. Я тепер добріший до людей став, я дуже люблю українців. Мені якось форму видали, а вона велика на мене, не зручно. Я пішов у магазин, подивився на ціни, немає в мене такої зарплати, щоб її купити. Тоді я звернувся до хлопців, а вони мене і обули, і одягли. Ось такі в нас люди. Особливі.
                                                                                      Джерело : censor.net.ua

11.03.15
Не забути нізащо!
 Як завжди цікаво, щиро, а головне повчально та пізнавально було минулого тижня у приміщенні Великоходацької ЗОШ І-ІІ ст.. Тут пройшов надзвичайно зворушливий, щирий, змістовний захід – концерт-реквієм, присвячений річниці Революції Гідності, а також Героям Небесної сотні і воїнам АТО. 
детальніше
11.03.15
Король гуцульської музики
  «Чарівні  мелодії   гуцула – скрипаля  Могура»   за  такою    назвою  в  стінах  бібліотеки  - філії  с.  Зелене  проведено  мистецьку  годину.  Бібліотекар   філії  -  Галина  Шкрібляк   організувала  викладку  літератури  «Король  гуцульської  музики»,  яка  приурочена  95  -  річниці  від  дня  народження  Василя  Грималюка  (Могура)  народного  музиканта,  скрипаля  та  композитора  Гуцульщини, який  народився  10  березня  1920  року  в  селі  Зелене.  Він  є  автором  творів  «Вівчарська  дума», «Гірська фантазія».                                                              
детальніше
10.03.15
Прем'єра! Гаврик нарешті наважився показати дует з Положинським
 Колись, ще з 14-ти років, ця людина стала для Гаврика зразком «читабельної» україномовної музичної альтернативи. Його тексти завчовувалися і перечитувалися ним сотні разів, про що сам Сашко Положинський міг тільки здогадуватися.
"А вже через років 10, коли мені вдалося познайомитися з Сашком в інтернатах – то було реально знаковою подією в моєму безтурботному житті. А коли ще й було вирішено записати спільний трек – мої штани були наповнені чимось радісним!))", - розповідає Гаврик.
детальніше
10.03.15
Важко повірити, що така місцина існує!
 Важко повірити, що така місцина існує!
Ці світлини були зроблені на території парку Хітачі-Сісайд, що в Японії.
Щовесни тут цвітуть унікальні квіти - немофіли. Їхня кількість і чудовий відтінок перетворюють 190 гектарів землі на справжні небеса!
детальніше
10.03.15
Гуцулка Ксеня із легендарної пісні живе у Чикаго

 Гуцулка Ксеня – легендарна українська пісня-танго, роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку, родом із Шешор. Її ім’я – Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона у Чикаго. Найвідоміша у світі гуцулка розповіла, як було створено безсмертний хіт та чому вона разом із родиною опинилася за океаном. Багато з українців узагалі не знають, що у славнозвісної ‘‘Гуцулки Ксені’’ є автор та вважають пісню народною. Втім, це не так, повідомляє Ukrainian Chicago.

детальніше
07.03.15
Найдовший музичний інструмент у світі - це українська трембіта. Її довжина може досягати чотирьох метрів, а її звуки чутні більш ніж за десять кілометрів.

 Трембіта занесена у Книгу рекордів Гіннеса, як найдовший духовий інструмент. Найбільші трембіти мають довжину до 8 метрів.
Трембі́та — народний духовий мундштуковий (дульцевий) музичний інструмент, рід дерев'яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою. Довжина до 3 м, діаметр 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик). Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині.

детальніше
05.03.15
З червня з Донбасу евакуювали понад 768 тисяч людей

 З 6 червня 2014 року з районів проведення АТО та з Криму до інших областей евакуйовані понад 768 тис. людей.
Про це повідомила речниця Державної служби з надзвичайних ситуацій Наталя Бистра. За її даними , з них - понад 437 тис. сімей, 139 тис. дітей та 347 тис. людей з обмеженими можливостями.

детальніше
05.03.15
Перший Національний через траур скасував трансляцію першої гонки чемпіонату світу з біатлону

 Перший Національний через траур скасував трансляцію першої гонки чемпіонату світу з біатлону
Українські вболівальники не зможуть переглянути дебютну гонку чемпіонату світу з біатлону, яка розпочнеться сьогодні о 18:15 у Фінляндії.
Причиною цього рішення став загальноукраїнський траур за загиблими шахтарями на шахті Засядька, повідомив коментатор Андрій Столярчук на своїй сторінці у Facebook.
Коментатор додав, що це не було рішення телеканалу, а пряма вказівка Кабінету міністрів.

детальніше
05.03.15
Савченко погодилася припинити голодування - ФСВП

 Надія Савченко, яка перебувала без їжі 83 дні, погодилася припинити голодування.
Про це заявила Федеральна служба РФ із виконання покарань, передає російська агенція ТАСС.
Як повідомили у ФСВП Росії, "сьогодні обвинувачена Надія Савченко погодилася виконувати рекомендації лікарів щодо підтримання стану свого здоров'я і дала згоду на прийом курячого бульйону".

детальніше
Обласні новини
13.10
Хай щастить

10.10
Всесвітній день психічного здоров'я

09.10
День Святого Апостола і Євангеліста Іоанна Богослова

вологість:

тиск:

вітер: